Разное

Михайло ГОМОН. Післямова до «Бувальщин рідного краю»

Післямова до «Бувальщин рідного краю»

Майже три роки поспіль зацікавлені читачі мали змогу знайомитися на шпальтах «ТС» з моїми бувальщинами. Всього їх побачило світ тридцять п’ять.
Зауважимо, що бувальщина належить до одного з малих епічних жанрів літератури. Це чимось цікава, нерідко повчальна пригода чи епізод з людського побиту. Причому, переважний інтерес становлять ті, у яких проявляється конфлікт, життєва мораль, народна мудрість, оригінальні характери людей. Бувальщини бувають потішні, забавні, кумедні.
Помилково вважати бувальщинами нариси, замальовки тощо. Наприклад, один із дописувачів районки подав свого часу до редакції опис невдалої автомобільної поїздки. Не було в тому описі, перш за все, ідеї. Яку мету переслідував автор? Невідомо. В результаті, вийшов аж ніяк не літературний твір.
Бувальщини рідного краю… Безліч їх зберегла пам’ять народна, чимало їх оприлюднив і я в книгах «На зорі життя», «Дороги життя», «Борівщина – рідний край». Але не всі вони стають надбанням літературної творчості, переростають у красу поезії.
Нехай окремі з тих миттєвостей дещо суперечливі з точки зору достовірності, в своїй основі вони правдиві, типові і в даному разі суттєво відрізняються, скажімо, від народних легенд, які зібрав і видав мій покійний брат Петро (хай царствує на тому світі!). Справа в тому, що в легендах багато чого від фантазії, вимислу. Бувальщина ж – те, що справді було.
Хотілось би сказати дещо про сприйняття моїх бувальщин читачами «ТС». Деякі авторитетні, серед яких О.Я. Ісаєв, В.Г. Колісник, схвалили мій доробок. Та були й такі, котрим він виявився не до вподоби.
Так, один читач надрукував у районці замітку, в якій фактично його заперечив: треба, мовляв, писати про сьогодення, а не про минуле.
Якби ж то більш було тих, хто цікавиться історією, ніж тих, кому не до цього, може, й менше траплялося у нас негараздів, про які писав автор: часто псуються радіоточки і телефони. Знання минулого не на заваді вирішенню проблем сьогоднішнього. Коли вже так гарно жилося за радянських часів, як натякав дописувач, то чого ж тоді кому-ністична влада опинилася на смітнику історії?
У ті часи теж вистачало негативу, незрівнянного з тим, про який йшлося в тій замітці. Згадаймо голодомори, гулаги, політичні репресії, дефіцит промислових товарів і т. д. Навіть пшеницю на сміх усього світу завозили з Канади і США (за золото, звичайно), а своєю підгодовували Кубу та деякі африканські і азіатські країни, спокушаючи їх соціа-лізмом. У Боровій функціонував непоганий маслозавод, а от продукції його в місцевих магазинах бракувало, особливо вершкового масла. Радіоточки і телефони псувалися, як і тепер. Було й позитивне. Не заперечую. Медицина, освіта, зокрема.
Один із читачів висловив по телефону обурення тим, що я в одній із бувальщин зневажливо відгукнувся про сумнозвіснуВєрку Сердючку: подобається, мовляв, багатьом. Та естетичні смаки – справа індивідуальна. Як на мене, Андрій Данилко, хоча і не без здібностей, - одна з потвор сучасного шоу-бізнесу. Заради грошей співак «спеціалізується» на спотворенні української мови, на глузуванні над такими святими для свідомих українців поняттями, як честь, совість, патріотизм, на нехтуванні Державного гімну, на створенні образу українця як тупої, недолугої істоти. Не випадково він такий популярний в Росії. До речі, в одному з чисел «Літературної України» за 2011 рік геніальна поетеса Ліна Костенко різко засудила Вєрку Сердючку.
У листі до редакції «ТС» одна мешканка Борової висловила невдоволення бувальщиною «Надурняк – хата». Не треба, на її думку, ворушити неприємне давнє, а писати про хороше, тощо. Але ж місія літератури – відображати не лише позитивне. То було б «лакування дійсності», від якого так потерпала радянська література.
Гострою була реакція на бувальщину «Эта мова величава и проста». Один борів’янин у розмові зі мною безапеляційно заявив, що я допустив «ляпсус», коли написав, що українською розмовляли в часи Київської Русі. Питається: якою ж тоді? Старослов’янською?
Районна газета, зрозуміло, не місце для наукової дискусії. Тому пошлюсь на авторитети. Коли російського історика 19 ст. Василя Ключевського запитали: «Як розмовляли в Київській Русі?» - він відповів: «Так, як і сьогодні розмовляють малороси (тобто українці). Польський вчений-поліглот Марек Красуський у праці «Древность малороссийского языка», виданий 1880 року в Одесі, писав, що українська – одна з найдревніших арійських мов.
Утаємниченим раджу звернутися до праць російсько-українського мовознавця Ізмаїла Срезнєвського, російських істориків Михайла Покровського і Бориса Рибакова. А «Повість минулих літ», на яку посилається мій опонент, була написана книжною мовою, яка, звичайно, не тотожна тодішній розмовній.
Був телефонний дзвоник від одного із залишків сталіністів: «відчитав» мене за неповагу до Йосипа Сталіна. Однак дискутувати з прибічником деспота, у якого руки по лікті в крові, - марна справа: не оригінально.
Бувальщини – складова частина історії Слобожанщини. Це прояви буття, які наповнюють конкретним змістом історичну мозаїку Борівщини. Хотілося, аби, знайомлячись з ними, читачі відчули мою щемку любов до рідної землі, яку сходив у дитинстві босими ногами. Тут знайоме і близьке мені все: і лугові стежини, і кожна билина в полі, кожен від’ярок, кожна зірка на небі.
Наостанок висловлюю щире спасибі головному редактору «ТС» Тетяні Олександрівні Гунько за друк моїх бувальщин, які маю намір видати окремою збіркою. Дай, Боже!
Михайло ГОМОН.