Разное

Спогади, обпалені війною. Романенко Іван Якович

Спогади, обпалені війною

spogРоманенко Іван Якович народився 19 січня 1926 року в с. Підлиман Борівського району Харківської області в сім’ї колгоспників Якова Григоровича та Парасковії Василівни. Навчався у місцевій школі. У класі був найменший, але це не заважало навчатися на «відмінно». У 1941 році закінчив 7 класів і мріяв навчатися далі, та сталося лихо - почалась війна.

Ось як згадує Іван Якович роки Великої Вітчизняної війни: «З перших днів війни я працював у рідному колгоспі. З 1942 року територія Борівського району була окупована німцями, але на території нашого села німців не було. У нас були лише поліцаї, які вели себе не краще від німців. Вони  ходили по хатах і оббирали односельців. У нас був велосипед, який ми, ховаючи від поліцаїв, закопали на своєму дворі. Та вони все рівно його знайшли і забрали.

3 травня 1943 року я був призваний до лав Радянської армії і зарахований до 105 стрілкового полку, який був розташований у місті Пенза. З Борової до Волги майже місяць рухались пішки, а потім нас погрузили у вагони і доправили до Пензи. Нелегко було там. Жили у землянках, спали на липових матах, укриваючись шинеллю, їсти майже нічого не було. Прожили ми там майже місяць, а потім нас розібрали кого куди. Я потрапив до військ зв’язку Міністерства Державної безпеки. Наша частина була розташована у місті Плавськ Тульської області. Служба у цих військах була дуже відповідальною і почесною, потрібно було підтримувати зв’язок з командуючими фронтами та армій. Поломка на лінії зв’язку більше двох годин вважалась надзвичайною ситуацією на фронті. В наші обов’язки входило бу-дівництво ліній зв’язку, їхня експлуатація та охорона. Під час одного такого будівництва під Варшавою на Віслі мене ледве не вбив снайпер. Я піднявся  на одинадцятиметровий тільки-но установлений стовп і відчув, як поруч з моєю головою проле-тіла одна куля, потім ще одна. Як вони не влучили в мене, до сих пір дивуюсь.

Охороняти теж було нелегко. Наша частина охороняла ділянку Брянськ-Гомель(більше 200 км). Пости були на відстані12-15 км один від одного, і цю відстань потрібно було долати по декілька разів на добу у будь-яку погоду. А для контролю потрібно було передавати жетони від посту до посту.

Пройшов шляхами війни від Тули  до Берліна. Наша частина відновлювала зв’язок на тільки-но звільненій від німців території, і тому доводилося часто зустрічатися з недобитими фашистами. Згадую випадок, коли на території одного із польських містечок фашисти, які сховалися в одному з великих цегляних будинків, розстріляли шофера нашого бензовоза, а потім викинули білий прапор, ніби вони здаються. На переговори до них пішов один із солдатів – Петро Щепакін. Але німці й не думали здаватися і тому вистрелили в нього - тяжко поранили в живіт. Після цього нам довелося викликати на підкріплення міномет і німців було розбито, а 18 з них здалися в полон.

Про перемогу дізналися, коли підходили до Бер-ліна. Був свідком і учасником зустрічі на Ельбі. Па-м’ятаю,  як радісно обіймались американські, англійські та радянські солдати. Вони обмінювались годинниками, спілкувались, не знаючи мови один одного. Було дуже весело.

Після війни  до березня 1946 року залишався служити в Германії, а з1946 по 1950 рік служив у Криму             (м. Туапсе), був писарем при штабі.»

        Іван Якович  має нагороди: орден Великої Вітчизняної війни, орден «За мужність», медаль «За взятие Берлина», медаль «За бойові заслуги».

Світлана АНОХІНА.

Учениця 9 класу Підлиманської ЗОШ.Член гуртка «Юні патріоти».