Люди твои, Боривщино

Ті роки не забути ніколи

iwenkoКоли почалася Велика Вітчизняна війна, я разом з мамою Іщенко Ольгою Митрофанівною і маленькою сестричкою Світланою (вона народилася 27 квітня 1941 року, а мені виповнилося лише 3,5 роки на той час) жила в Зачепилівці Харківської області. Мама розповідала, що вже з першого дня село почала бомбити німецька авіація. Спершу розбомбили залізничну станцію і скинули дві бомби у центр села.

Наш батько Дмитро Модестович на той час працював у військкоматі і займався призовом чоловіків на фронт. Нас з мамою і іншими односельцями (діти, люди похилого віку) евакуювали у глиб країни. Мамі дали бричку, двох коней, на бричку склали дещо з одягу і харчів, овес коням і вирушили в дорогу. Мама дуже боялася коней, але іншого виходу не було і горе змусило переступити через боязнь, їй показали як тримати віжки, щоб управляти кіньми.

«Світланку поклала на ноги, бо їй було лише 2 місяці, Тамару посадила біля себе, - розповідала Ольга Митрофанівна, - їхали лише вночі, бо вдень бомбили фашистські літаки, наш обоз ховали у лісосмугах і лісах. А були такі дні, що ховатися ніде було і німці на відкритій місцевості бомбили. По дорозі у нас була вбита кобила, а через 2 дні і кінь. Доїхали до Росії, в одному колгоспі нам дали коня і ми поїхали далі, але відстали від своєї колони. По дорозі зустріли сім’ю з Кіровограду – молоду жінку Наталію з трьома дітьми і стареньку бабусю».

Як розповідала мама, ми ледве добралися до Сталінградської області, по дорозі коней повбивали і вже пішки ми всі дійшли до с.Терса, там був колгосп «Вулкан» і поселили нас дві сім’ї в одну хату по вулиці Радянській, хазяйнувала там дуже старенька бабуся. У тім селі проходила лінія фронту і нас далі не пропустили.

Мама з тіткою Наталею пішли працювати прачками у військову частину, прали білизну солдатам. Прали там же, у хаті, де жили, старшина привозив білизну, а в ній було стільки вошей, що вони, як мурахи, навіть по стінах лізли. Тому доводилося білизну кидати у киплячу воду, а полоскати ходили до річки. Взимку білизна примерзала до льоду, а руки у нашої матусі так мерзли, що вона ледь їх відігрівала.

Їсти нам було нічого, тому по осені мама з тіткою Наташею ходили до місцевих сельчан допомагати копати картоплю, щоб заробити харчі. Вдома у нас був лише один чайник, у якому і картоплю варили, і чай кип’ятили. Ото і вся їда була. Щоправда, ходили до лісу збирати кислиці і мама їх нам тушила. А ще – коли стала працювати у військовій частині, мамі видавали пайок – хліб і кусок мила.

У 1943 році наші війська звільнили Сталін-град і почали наступ на фашистів. А наприкінці року ми отримали від тата листа, у якому він писав, щоб ми вирушали до Зачепилівки, бо їхня частина мала пройти через село і він хотів з нами зустрітися. До Харкова ми добиралися товарними потягами, з Харкова теж був потяг, але він не зупинився на нашій станції і рушив далі на Дніпропетровськ. Тому мама викинула нас з вагону на сніг, а сама зачепилася юбкою за крючок і її ще з 10 км протягнуло за потягом, доки не змогла звільнитися. Коли прийшла до тями, відразу ж пішла назад до станції Бузівка, щоб забрати нас. На щастя, мене з сестрою знайшов обхідник залізничних колій і приніс до будки, бо приміщення станції розбомбили німці. Там нас і розшукала мама. Через день вона знайшла можливість повідомити дідусю і він приїхав на санях, забрав усіх в Олександрівку, звідки родом наш тато. До речі, після тієї поїздки ми з сестрою захворіли на коклюш і практично цілий рік нас лікували.

Коли ми приїхали в Олександрівку, отримали повідомлення, що наш тато Пелих Дмитро Модестович загинув 13 жовтня 1943 року у Запорізькій області Токмакському районі в селі Чапаєвське. Не встигли оговтатися, як отримали друге повідомлення про те, що 13 жовтня загинув рідний брат тата Павло Модестович. Два брати загинули в один день… Після цього дідусь дуже захворів.

Згодом мама разом з нами вирушила до Зачепилівки, адже у 1944 році село було звільнено від німців. Мама винайняла квартиру і пішла працювати у комунгосп завгоспом. На її тендітні плечі лягла тяжка робота по відбудові Зачепилівки, а також вона опікувалася перезахороненням у братські могили тимчасово похованих солдат.

Відбудовували село і приходили до тями ще довго. А ми з сестрою ще довго хворіли, довго боялися літаків. Коли бачили літак у небі, відразу бігли ховатися у погріб. Та поступово страх війни почав відступати, життя налагоджувалося, але біль втрати не притупився і понині.

Взагалі про ті роки можна довго розповідати, адже ті часи не можна забути.

Наша мама була нагороджена медаллю «За доблестный труд во время Великой Отечественной войны 1941-1945гг». Померла вона 17 жовтня 2010 року і похована в Боровій.

Дуже сподіваюся, що пам’ять про нашу маму та інших героїв тилу житиме в серцях наступних поколінь, адже вони хоч і не воювали на фронті, але всіма силами допомагали солдатам наближати Велику Перемогу.

Тамара ПЕЛИХ.Пенсіонерка, жителька смт Борова.

На знімку: Ольга Митрофанівна Іщенко.