Люди твои, Боривщино

І мою сім’ю зачепила війна

vijna1Слова відомої пісні: «День Перемоги, як він був від нас далекий», зараз пора співати по-іншому: «День Перемоги, як він став від нас далекий». Учасників битв стає все менше і менше. Розповіді про війну перетворюються на легенди. Час йде своєю чергою. Та щоб ми і прийдешнє покоління не забували про роки Великої Вітчизняної війни, слід ще й ще раз розповідати про солдатів, які захистили нашу землю від фашистської навали. Вічна слава героям!

 

Ілля ВЛАСОВ

Вони у битві чесно полягли - а іншого ні вибору, ні змоги.

Вони загинули. Але перемогли, бо віддали життя для Перемоги.

Живу їх пам’ять вік шануєм ми, увічнивши у обеліск безсмертя.

Та кулями пробитими грудьми не зупинити ворогів упертих.

Загиблих поховали між беріз, в їх шепоті і онімілім співі,

Ішли у бій - не витирали сліз, а закипали у священнім гніві.

vijna2Давно закінчилась Велика Вітчизняна війна. Над нами мирне небо. Це велике щастя бачити ясне сонце і не відчувати, що земля  здригається від вибухів, небо не тріпоче охопленим заревом, немає гіркого диму і гарі вітру. З глибокою вдячністю стаємо на коліна перед полеглими в бою солдатами, перед ветеранами, яким пощастило вижити.

Я народився у щасливий, мирний час, але багато чув про війну, адже горе і біда не обійшли стороною і моїх рідних.

Мій прадід Сліпець Микола Миколайович колишній фронтовик. Його давно вже немає, та в нашій сім’ї шанують його пам’ять.

Свого прадіда Миколу я знаю лише з розповідей своєї бабусі, яка дбайливо зберігає його орденські книжки і фронтові реліквії.

Народився він 1 січня   1919 року. У 1937 році був призваний на строкову службу до лав Червоної Армії у кавалерію.

Вже закінчував строкову службу у званні старшини, коли 22 червня 1941 року прогриміли перші вибухи кривавої війни. Дивізію, у якій служив прадідусь, відправили на фронт в управління зв’язку, а зв’язок тоді був не по мобільних телефонах. Щоб був зв’язок штабу із передовими військами, треба було прокласти дріт. А його часто переривали вибухи від снарядів та мін. Під ногами палала земля, чорний їдкий дим піднімався високо в небо, закриваючи сонце. Земля здригалася... А зв’язківці під кулями тягли котушки з дротом, щоб забезпечити зв’язок.

Мій дідусь був сміливим та відважним. За це його нагороджено орденом «За оборону Сталінграда», медалями «За бойові за-слуги», «За Оборону Кавказу», «За звільнення Будапешту» та ін.

Під час боїв дідусь отримав перше поранення в руку у вересні 1941 року.

Госпіталь... І знову на фронт. Друге поранення 1944 року — в голову. Була контузія. А потім знову фронт.

Закінчив війну в Будапешті. Демобілізувався у 1947 році. Потім закінчив сільськогосподарський технікум, став зоотехніком. Тривалий час був на підйомі цілини.

За роки війни мій дідусь був поранений, контужений. І дуже шкода, що не дожив до наших днів. Дуже шкода, що розповіді про його бойовий шлях слухаю не від нього, а зі спогадів рідних і близьких.

Війна скінчилася багато років тому, але час не послабив біль. Ми будемо завжди пам’ятати тих, хто ніколи не прийде. Їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях.

Кожен рік 9 Травня ми вшановуємо пам’ять полеглих у боях за рідну землю. Слухаємо розповіді свідків тих подій, уважно дивимося їм в очі. З вуст у вуста, з покоління в покоління народ передає славу про подвиги, хоробрість і безстрашність тих, хто кров’ю своєю утверджував мир на землі.

Карина ІНЯКОВА

Мою прабабусю звали Клавдія Прохорівна Котова. Народилася вона 15 травня 1922 року у с.Івня Курської області. Після 6 класу вона вступила до училища, щоб отримати спе-ціальність маляр-штукатур. А після училища разом з подругами відправилася до Ленінграда висушувати болота. Саме там її і застала звістка про початок Великої Вітчизняної війни. Вона пережила 900 днів страшної ленінградської блокади, яка почалася 8 вересня 1941 року і закінчилася 27 січня 1944-го. За час блокади населення міста потерпало від голоду, артилерійських обстрілів та бомбардування. Зв’язок з радянським тилом забезпечувався авіацією та через Ладозьке озеро, яке перебувало поза межами досягання німецької артилерії, але його пропускна спроможність була недостатньою. Це призвело до смерті сотень тисяч мирних жителів: за час блокади в Ленінграді померло понад 641 тис. мирних жителів, десятки тисяч померли вже після того як були вивезені на «Велику землю».

У цей час всі намагалися допомагати один одному і моя прабабуся не змогла бути осторонь людського горя, пішла працювати у військовий госпіталь. Вона допомагала хворим, працювала і вдень, і вночі. На відпочинок не було часу, оскільки кожної хвилини до госпіталю привозили нових хворих і кожному з них треба було приділити увагу.

Інша біда для всіх – голод. Голодні люди шукали і збирали на полях зерна пшениці, аби хоч якось прогодувати своїх дітей.

Зараз навіть неможливо собі уявити як люди витримали ті жахливі 900 днів. Моя прабабуся ледь дочекалася до кінця блокади і була дуже рада, коли радянські війська нарешті прорвали кільце блокади.

Після цього прабабуся Клавдія залишилася у місті і допомагала його відновлювати. І навіть через десятиріччя вона не могла без сліз згадувати ті часи.

На жаль, моєї прабабусі вже немає в живих, але завдяки її розповідям я знаю про ту страшну війну і дуже вдячна їй за Перемогу, за наше мирне  сьогодення.

Олексій КОНОВАЛОВ

Мій прадідусь народився у 1900 році, жив в Ізюмському районі. З перших днів війни його призвали на дійсну військову службу. То були важкі часи – не вистачало гвинтівок, боєприпасів, досвіду.

Прадідусь брав участь в оборонних боях на території України: під Лозовою, Полтавою та інших містах.

У червні 1942 року отримав поранення правої руки від розривної кулі і після тривалого лікування рука була врятована, але залишилася бездіяльною. Прадідусь став інвалідом, але продовжував кувати перемогу  в тилу: ремонтував збрую, сільгоспінвентар, взуття, одяг, допомагав відновлювати пошкоджене житло. Його нагороджено медаллю за участь у війні.

Коли прадідусь пішов на війну, прабабуся з п’ятьма дітьми залишилася вдома, працювала в колгоспі, копала окопи, рятувала вирощений урожай. Вона розповідала про часті нальоти ворожої авіації, обстріли важкої артилерії, як снаряди літали над головами, коли німці зайняли рубежі на горі Крем’янець м.Ізюм, а наші солдати захищалися на горі, що в селі Червоний Оскіл.

Прабабуся розповідала, як жінки ховалися в льохах, а в сусідів і зараз росте груша, велику гілку якої було пошкоджено снарядом. Також зберігся в тому ж вигляді і льох, де ховалися від бомбардування мої рідні. Це така пам’ятка, хоч і гірка, залишилася на згадку про ті страшні часи.

Аліна ЖАРІКОВА

В далекому 1941 році, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Чашка Наталія Пантеліївна була зовсім ще юною  дівчинкою, їй ледь виповнилося 10 років. Батько з самого початку війни пішов на фронт, сім’я залишилася без годувальника. Він служив в ракетних військах, коротенькі листи, які він писав в перервах між боями, приходили з фронту не часто. В одному з них він писав, що обороняють Москву, що дальнобійні гармати надають значної поразки ворогові.

В селі Веселівка, де жила Наталка, як і в інших містах та селах, залишилися тільки старі та малі. Тож великий тягар ліг і на плечі дітей, які подорослішали в одну  мить. В 1942 році з іншими дітьми  вона пасла телят, а вже починаючи з 1943 року, працювала в колгоспі: орала, волочила коровами та волами, копала окопи в селі Новоплатонівка.

Тяжко було маленькій, тендітній дівчинці з самого ранку до пізнього вечора виконувати тяжку роботу в полі та вдома. Та бажання перемогти ворога надихало людей, додавало сил і впевненості.

І ось нарешті настав день Великої Перемоги - 9 травня 1945 року! Радість переповнювала серця! Але з війни не повернувся батько. Була надія, що він повернеться, та восени 1945 року прийшла похоронка, де було написано, що  батько пропав безвісти. Цю трагедію сім’я переживала тяжко. Як і раніше, доводилося багато працювати. Та йшли роки,  душевні  рани загоювалися, життя покращувалося.

Про тяжкі воєнні роки та повоєнне життя розповідала своїм дітям, онукам, правнукам.

Анастасія МЄЛКИХ

У 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна. Мого прадідуся Дениса Семеновича призвали на війну. Йому було 32 роки, у нього вже була сім’я, яку він залишив на мою прабабусю Поліну Миколаївну. Прабабуся залишилася вдома сама з малими дітками. Працювала на полях, діти її збирали колоски в полі. Багато чоловічої роботи  виконували тоді жінки. Прабабуся дуже чекала листа від чоловіка. А коли приходив лист, його читали усім селом. Одного разу бабуся їздила на фронт до дідуся. Мій прадідусь воював у складі шостої армії, іхня дивізія базувалась у м. Ізюм. Прадідусь був конюхом, підвозив бойові снаряди. Він дуже любив коней, жалів їх, підгодовував соломою, сіном, а інколи, не з’ївши сам кусочка хліба, віддавав їм. Прадідусь розповідав, що коні дуже боялися вибухів снарядів. Він дуже добре виконував свої обов’язки і навіть застрелив одного фашиста. Прадідуся Дениса нагороджено медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов».

Війна принесла багато лиха та горя людям, але наш народ вистояв і переміг фашистів і настав день Перемоги. Вічна слава героям!

Іляна ТОПОРКОВА

В дні святкування річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників, я б хотіла розповісти про мого прадіда (маминого дідуся) Пушкаря Василя Григоровича.

Народився прадідусь 16 березня 1924 року в с. Стара Водолага Нововодолазького району Харківської області в сім’ї селян. У лютому 1943 року пішов на фронт. Було йому тоді де-в’ятнадцять років. Вдома залишилася родина - батько, мати, брат та дві сестри. З 1943 по 1945 рік був автоматником у складі Білоруського фронту. Визволяв Україну, Білорусію та Польщу, форсував річки Одер та Шрес, брав участь в боях під Берліном. Шість разів був поранений, останній раз втратив ліву ногу. Нагороджений двома бойовими медалями, одна з яких - медаль «За відвагу».

Найбільше мені запа-м’яталася розповідь мами про те, як прадідусь втратив ногу. 9 травня 1945 року наші війська брали Берлін. Попереду всіх йшли автоматники. Довго наші воїни не могли взяти будинок, де забарикадувалися фашисти і вели вогонь по ногах наших солдат. І тоді червоноармійці зробили так: садили один одного на плечі і бігли вперед. Тих бійців, які несли на плечах інших, німці ранили першими. Потім ті, які сиділи на плечах, зістри- бували та бігли далі на штурм. Серед цих солдат був і мій прадід. Після запеклої боротьби наші солдати взяли цей будинок, але прадідусь був сильно поранений в ногу. В 23 роки 10 травня 1945 року він став інвалідом, йому відрізали ногу.

Після війни повернувся додому в село та одружився з дівчиною, яка працювала вчителькою. Разом виховали трьох дітей - двох хлопчиків та дівчинку.

Все життя працював бухгалтером у машинно-транспортному парку сільськогосподарського підприємства.

Прадідусь дуже був радий, коли на день його народження, 16 березня,  народилася моя мама. І він завжди жартував, що на день народження мами завжди згадуватимуть і його.

Помер прадідусь 27 серпня 1981 року, похований в с. Стара Водолага.

Наша сім’я завжди пам’ятає подвиги, що здійснив наш народ у роки війни. А на день народження мами, як і говорив прадідусь, ми завжди згадуємо про нього.