Гірке літо 1987-го
Червень 1987-го року. Молода сім’я Ольги і Олександра Волчкових раділа теплим сонячним дням: нарешті можна повезти дітей на водосховище, виїхати з друзями на природу. Молоді, енергійні, сповнені задумів, вони мріяли про щасливе життя. І навіть не здогадувалися, що це літо отруїть їхнє сімейне щастя гіркий присмак чорнобильського полину.
10 червня 1987-го року трьох друзів, колег по роботі й сусідів Олександра Волчкова, Леоніда Чашку й Олександра Чувилка викликали у військкомат. Вони швидко пройшли медкомісію й поїхали на Чорнобильську атомну електростанцію ліквідовувати наслідки страшної катастрофи. Вдома у кожного з них залишилися молоді дружини й маленькі діти.
«А коли вже тато при-йде?» - запитував чотири-річний Віталій. «Тато в командировці, скоро приїде, привезе тобі подарунок», - з тремтінням у голосі відповідала Ольга Іванівна Волчкова. Старша, 9-річна, донька Олена нічого не питала, вона бачила, як мамі на очі наверталися сльози, коли заходила мова про батька.
Для дружини це були 45 днів болю, сліз і страху, 45 днів невідомості. Ніякої звістки – ані телефонного дзвінка, ані листа. Кожен день здавався вічністю, ніч була безкінечною.
З першого й до останнього дня в страшному чорнобильському пеклі Олександра Волчкова рятували думки про родину. Він згадував маленького синочка, красуню-донечку, кохану дружину. Мріяв весь час про одне: обійняти їх, пригорнути до серця й більше ніколи не розлучатися з ними. В тяжкі хвилини розпачу завжди підтримували друзі Леонід і Олександр. Усі 45 днів вони були разом. Спочатку жили в с. Оране, потім їх переселили в с. Стечанка, що знаходилося в 25 км від м. Чорнобиль. Їхнім завданням було вивезення зараженого обладнання з 4-го блоку. Найгіршим було те, що не всі тоді розуміли вплив страшного атома. Хоча, якби й знали, це нікого б не врятувало, бо «захищали» їх від радіації лише марлевими пов’язками. У військовому квитку написали отриману дозу радіації 10 рентген. Але насправді їх було набагато більше.
Після повернення з Чорнобильської зони Олександр Анатолійович одразу почав хворіти. Йому запропонували оформити ІІ групу інвалідності. Та він і думати про це не хотів, адже треба було годувати сім’ю, поставити на ноги дітей. Тому ви-йшов на роботу водієм у Борівське РТП, де працював раніше, потім до пенсії трудився на Борівському елеваторі. Кожного року Олександр Анатолійович проходить курс лікування в лікарні м. Харків. До «букету» хвороб щороку додаються нові. В нагороду за втрачене здоров’я отримав пам’ятні знаки, медаль «Захисник Вітчизни» і майже мінімальну пенсію.
Начебто все в житті Олександра Анатолійовича склалося: діти отримали вищу освіту, влаштувалися на хорошу роботу, поруч завжди надійний друг і порадник дружина, радує серце онучка Поліна, яка часто приїжджає в гості. Але хвороби не дають повноцінно насолоджуватися життям. Постійно нагадує про себе гірке літо 1987-го…
Тетяна ГУНЬКО.