За сім верст киселю сьорбати
Минуло кілька місяців, як на шпальтах «Трудової слави» побачила світ моя остання бувальщина «І що ми за народ такий!». Було приємно, що «Бувальщини рідного краю» сподобалися багатьом читачам. Про це говорили мені особисто. Хоча були й невдоволення, що, на мою думку, природно: на всіх не вгодити.
Нещодавно зателефонував мені додому один читач із Новоселівки. На жаль, не назвав свого прізвища, а я не здогадався запитати. Читач висловив побажання, аби я продовжив публікацію бувальщин, оскільки вони, як він зауважив, урізноманітнюють матеріали районки, роблять її цікавішою. «Це наша історія, і до неї небайдужі борівчани», - сказав наостанок.
Поборовши вагання, я вирішив запропонувати читачам ТС ще кілька бувальщин рідного краю.
Повчальну бувальщину повідав мені у 70-х роках минулого століття двоюрідний дід Петро Сергійович Гунько, тодішній мешканець Новосергіївки, села, яке, за переказами, заснував у 1914 році його батько Сергій Мусійович.
Дуже мені подобалося наїжджати до Петра Сергійовича в гості на власному «Москвичі», який придбав за валюту після відрядження на викладацьку роботу до Франції. Він подовгу розпитував мене про «заграницю», нам багато розповідав про минуле Новосергіївки та сусідніх сіл і хуторів – Чернещину, Пролетарку, Пометунівку, Зайцівку, Сватівське, Норцівку та ін. Неодмінно пригощав медом із польових квітів: був знаний в цій окрузі пасічником.
У черговий раз я гостював у Петра Сергійовича після трагічної події: ще не старою раптово померла від якоїсь хвороби його дружина Олександра (Санька у просторіччі). Подаю майже дослівно розповідь Петра Сергійовича: «Погано воно жити без жіночої турботи. Варити я не дуже любив і толком не вмів, не кажучи вже, щоб прати білизну. Хоч плач. Тож надумав будь-що знайти собі пару, хай на сьомому десятку воно й виглядало дещо не до ладу. Ні в Новосергіївці, ні в Чернещині, ні на Копанках підходящої не траплялося, хоч ти чорта дай. Тоді згадав, як у війну, в 1944-му, довго лежав після поранення в госпіталі під Воронежем. Порала мене одна молоденька сестра-жалібниця, звати Наташка. Вродлива блондинка, бідовська, душевна. Припала вона мені до вподоби. Та війна є війна. Одужав – і знову на фронт. Залишив її домашню адресу на всяк випадок. Родом вона була з селища Ромзай, що під Пензою. Після війни, у 50-х, написав їй листа. Так, просто поцікавитися, чи жива-здорова. Вона відповіла, що працює в колгоспі, незаміжня: чоловік помер від горілки.
Після того, як моя Санька віддала богу душу (Царство їй Небесне!), після безуспішних пошуків, хто б її замінив, насмілився податися в Росію, до Наташки. Чим чорт не шуткує! Попередив листом, натякнув про мету приїзду. Набрав трьохлітровий бідон меду і поїхав залізницею через Куп’янськ-Вузловий на Пензу. Кілька пересадок було. Скрізь мені - зелена дорога: як учаснику бойових дій квитки в касах без черги, на вокзалах – кімнати відпочинку.
Наступного дня, по обіді, прибув у Ромзай. Люди показали, де живе Наташка. Підходжу - глядь: хата-розвалюха, немає навіть хоч якоїсь огорожі. Поганий знак (подумав), і город заріс бу-р’яном. Заходжу – і що ж я бачу: переді мною стара баба, ледь не на костурах тримається. У світлиці меблів, окрім голого стола і двох поламаних табуреток, ніяких. Аж оторопів. Та привітався, обнялися: війна не забувається. А коли Наташка сказала, що в хаті немає ні крихти хліба і треба сходити в магазин, то й зовсім настовбурчився. Однак пішов купив хліба і про півлітра не забув. Вареного в неї теж нічого не знайшлося. Насипав у полив’яну миску меду, який привіз у подарунок, випили, закусили койяк. Впадало у вічі, що горілку Наташка «смикала» нарівні зі мною і не кривилася. Поси-діли, пригадали госпіталь. А тоді я й кажу: «А ти знаєш, що на Україні треба день і ніч робити на огороді й по хазяйству? Як же ми будемо жити?» За шапку – і на автобус, ночувати не залишився. Тож нічого не здобрів із того женихання. І нащо було їхати за сім верст киселю сьорбати?»
Ох і розсмішив мене Петро Сергійович! Невдовзі зійшовся він з однією жінкою з Новоселівки. Виявилася вона, за його словами, «дуже норовистою і сколоздрою». Довелося прогнати.
Після того знайшов у Гороховатці сумирну, роботящу жінку його років. Перевіз із Новосергіївки у її хату своє добро і жив з нею душа в душу аж до своєї тихої кончини на початку нового століття.
Михайло ГОМОН.
Каждый решает проблемы, как умеет и знает, но иногда, можно почитать гороскоп, а вдруг звезды подскажут, что именно следовало делать и как поступить.
