Разное

Стискається серце від болю (Віктор Андрійович Попович)

Стискається серце від болю

popovizhНаближається  сумна дата – 27-а  річниця Чорнобильської трагедії. Переосмислення подій, що тоді відбувалися, змушує серце стискатися від болю, адже життя багатьох наших із вами співвітчизників назавжди розкололося на дві частини: до трагедії і після неї. Більшість із тих, хто побували у пеклі Чорнобилю, були на той час молодими, будували плани на майбутнє, мріяли про щасливе життя… Та не судилося.

Звістка про аварію була як грім серед ясного неба. Засоби масової інформації не відображали  реального стану речей, багато чого замовчувалося. Не відаючи, що чекає попереду, у числі перших опинився у чорнобильському пеклі наш  земляк Віктор Андрійович Попович.

Життя до трагедії було схожим на долю мільйонів українців. Віктор народився у м. Макіївка Донецької області. На той час у колгоспах потрібні були робочі руки, тому сім’я в 1973 році переїхала на   Борівщину в с. Ізюмське. Тут хлопець виріс, закінчив місцеву сільську школу, працював водієм, слюсарем по трудомістких процесах на фермі, забезпечував роботу водопроводу. Одружився, у нього народилося двоє дітей – Олексій та Надія. Життя тільки-но розквітало.

Настало 28 серпня 1986 року. На той час Віктору Андрійовичу було 25 років. Його терміново викликали у Борову до воєнкомату і повідомили, що направлять на перепідготовку терміном на півроку як військовозобо-в’язаного. Сказали так: «При собі мати паспорт, військовий квиток, водійське посвідчення.» Ретельної медкомісії не було – формально записали «здоровий» і відправили до Харкова, звідти автобусом до Чугуївського аеродрому, на якому чекав літак. Залізний птах доправив Віктора з товаришами до м. Біла Церква. Там цивільний одяг упакували в паперові мішки і видали військову форму. Чоловіків направили до військової бази в с. Оране. Розмістили у казармових наметах. У кожному такому наметі жило до 30 чоловік, спали на 2-ярусних ліжках. Годували добре, їжу готували повари з числа солдатів. Віктор Андрійович виконував роботу водія, його завданням було вивозити забруднене сміття на могильник з даху четвертого енергоблоку. Жахливі речі розповів чоловік: «Працювали ми в три зміни, кожна з яких тривала по 8 годин. Захисного одягу ніхто не видавав – форма військовослужбовцям видавалася раз на півроку, тому змінний одяг доводилося шукати самим. Машину також ніхто не обробляв спе-ціальними розчинами. Доводилося довго чекати, поки навантажать заражене сміття. Радіацію відчув гостро: дуже боліла голова, а язик не міг поворухнутися, сильно мучила спрага. Рятувала лише привезена вода.»

 Віктор Андрійович здійснив 17 виїздів в зону реактору. І тоді склалася  ситуація, коли більше не можна їздити на станцію, але й додому по строках також не можна. Керівництво вирішило направити Віктора до Білорусії в м. Наровля. Лише тоді, коли потрібно було ви-їжджати із Чорнобильської зони, машину     обробили дезактивуючим розчином.

Як відомо, після вибуху заражена хмара рознесла нищівну радіацію і по території Білорусії. Внаслідок цього непридатними для проживання стали величезні території. Офіційно вважалося, що на цій території радіації менше, але насправді опромінення було величезним. Тож  ще 8 днів Віктор Андрійович вивозив заражений грунт на могильник, що розташовувався за 65 кілометрів. Працювали з 6-ї ранку до 10-ї вечора. У військовому квитку записали сумарну дозу опромінення  - 25 рентген, адже більше записувати не можна було. Скільки насправді руйнівних атомів отримав чоловік - можна лише здогадуватися. Додому його відправили 24 вересня того ж року. 

Приїхавши в рідне село, Віктор Андрійович почав дуже сильно хворіти – відмовили ноги, дошкуляє нестерпний головний біль, стало важко розмовляти. Чорнобиль вирвав з життя зовсім молоду людину. Дуже боляче слухати ліквідатору слова від деяких чиновників, які повинні полегшувати долю постраждалим від атомного лиха: «Ми тебе в Чорнобиль не посилали -  допомоги не чекай». У 1990 році Віктору Андрійовичу дали спочатку ІІІ групу інва-лідності, а згодом – довічно другу. Багато часу доводиться проводити у лікарнях, на лікування йде майже вся пенсія. Одного разу він побував у санаторії, але через те, що чоловіку дуже важко ходити і він потребує сторонньої допомоги, їздити туди немає сенсу.

Розрадою є сім’я – пліч-о-пліч йде по життю і підтримує свого чоловіка чудова жінка Валентина Тихонівна. Після аварії у них народився ще один син Андрій. Зараз діти вже дорослі, найменший син живе з батьками. У їхній родині вже троє онуків. Всі вони час від часу злітаються до отчого дому. Не забувають відвідувати свого товариша і представники ветеранської організації «Чорнобильці Борівщини».

Знаєте, що найбільше вразило у спілкуванні з Віктором Андрійовичем? Його глибокі й сині-сині, як море, красиві очі. Такі ж очі у його дружини. Вони ніби небо й вода – віддзеркалюються у поглядах одне одного. Дуже хочеться, щоб у них сяяло побільше радості. Тож, зичимо Віктору Андрі-йовичу і всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС міцного здоров’я, підтримки з боку рідних і  поваги в суспільстві взагалі, адже ці люди заплатили за наше з вами спокійне життя найвищу ціну.

Тетяна КОЛЕСНІК.