Люди твои, Боривщино

Гірка доля дружин чорнобильців

 

Гірка доля дружин чорнобильців

dryzuna1Чорнобильська катастрофа назавжди увійшла в історію України, як одна з найтрагічніших її сторінок. Сотні тисяч людей відчули жорстокі наслідки випромінювання мирного атому. Відтоді Чорнобиль став синонімом горя, хвороб і смерті, а ще – гірким уроком не тільки нам, українцям, але й усьому людству. Спілкуючись з ліквідаторами, зробила для себе один висновок – у всіх одна доля, однакові хвороби і однаковий погляд очей – замучений проблемами, з почуттям гіркоти і болю.

 

Ідею написання даного матеріалу подав заступник голови районної громадської організації «Чорнобильці Борівщини» Сергій Тарасюк. Адже, дійсно, дружини чорнобильців розділяють зі своїми чоловіками весь біль хвороб, гіркоту втрати здоров’я.  Вони стають медсестрами-самоучками, які вміють робити уколи, масаж, підбирати і купувати потрібні ліки.

Незважаючи на те, що вже минуло більше 2 років з дня смерті Василя Михайловича Шерстюка, дружина Надія Григорівна розповідала про його життя після повернення з Чорнобильської АЕС зі сльозами на очах:

- Відразу ж після аварії на ЧАЕС чоловіка викликали до військкомату з військовим квитком і додому він не повернувся, його відразу направили до Прип’яті. Додому він зателефонував із Савинців, щоб ми не хвилювалися за нього. Тоді ж ніхто нічого не знав про аварію, про радіацію. У Василя Михайловича на той час вже був мікроінфаркт і діабет, тому міг відмовитися від поїздки, але він був таким добросовісним трудівником, патріотом, що навіть і не подумав про це. Коли невдовзі до нас у гості приїхав знайомий лікар і дізнався  куди саме поїхав мій чоловік, за-плакав і сказав, що аварія на ЧАЕС – це ще гірше війни. Адже на фронті ворога ми бачимо, а тут він – невидимий і ще страшніший.

dryzuna2Василь Михайлович був у перших рядах ліквідаторів аварії на атомній станції впродовж 33 днів. Тож зрозуміло, що дозу радіації отримав досить велику. Він розповідав, що випромінення виміряли кожної години, навіть техніка виходила з ладу, не витримувала такого навантаження, а люди витримали і зробили все від них залежне, щоб радіація не поширилася далі.

Після повернення з Прип’яті пішов на роботу до колгоспу, де трудився економістом. Мабуть, ніколи не забуду випадок, коли він прийшов додому і зі сльозами на очах розповів, що деякі зі знайомих навіть боялися потиснути йому руку, боялися опромінення.

І майже одразу після приїзду всі його хвороби загострилися, а 25 років, які він прожив після Чорнобиля, були важким випробуванням для всіх нас. Вдома біля ліжка у тумбочці завжди знаходилася купа ліків, у кишенях – теж.

І дуже болісним для нього було відчуття, що відразу після того, як змушений піти з роботи (йому виповнилося 52 роки), став нікому не потрібним. І це при тому, що Василь завжди був товариським, завжди серед людей. Хочу сказати велике спасибі Миколі Михайловичу Шапошнікову за моральну підтримку, він завжди телефонував чоловікові.

Що можу сказати про свої почуття? Мені було дуже боляче бачити як страждав чоловік, здається, весь його біль я пропускала через себе. А скільки за ці роки було сліз, безсонних ночей. Коли викочувала візок на вулицю, завжди просив, щоб виїхали за двір, так хотів подивитися на людей, на звичайне життя і радів з того, що інші люди не обтяжені хворобами, як він. Ще дуже радів, коли у гості приїжджали друзі чорнобильці, мої колеги.

А як він чекав нашого золотого весілля, планував усе заздалегідь, але не дожив до нього. Чесно говорячи, у мені і нині живе образа від того, що тоді чорнобильці були героями, а нині вони мало кому  потрібні.

Ірина Вікторівна Нєдєлькіна втратила чоло-віка не так давно, тому розповідати про Олександра Васильовича їй було дуже важко.

- Мій чоловік був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС з 23 грудня 1988 року по 8 травня 1989 року. Коли він поїхав до Прип’яті, нашій донечці виповнилося лише 5 місяців і спершу ми сподівалися, що його відправлять додому, бо у нього залишилося 2 дітей, яких він мав забезпечити. Але ні…(певний час Ірина сиділа мовчки, ковтаючи сльози і намагаючись заспокоїтися). Саші на той час виповнилося лише 35 років, він був здоровою людиною і жодного разу не звертався до лікарів, навіть не мав медичної картки.

Розповідав, що жили вони тоді у наметовому містечку  в лісі неподалік Прип’яті, воду пили лише привозну. 28 днів він був на самому реакторі, коли зміцнювали саркофаг, а потім їх завданням було: дезактивація території, проводили захоронення техніки. Рили величезні траншеї, куди і складали пресовану техніку, заражену радіацією.

Майже відразу ж у нього почалися сильні головні болі, часто носом йшла кров. А коли повернувся додому, у Саші був променевий дерматит, потім – безкінечні бронхіти, низький імунітет, проблеми з кров’ю. А далі – страшний діагноз: онкозахворювання.

Після повернення з Чорнобиля, він продовжував працювати зварником на СТО у Гороховатці, потім певний час у позавідомчій охороні і останнім часом – на СТО кума, бо лише останній із роботодавців розумів і терпів те, що Олександр часто хворів. З 2005 року він більше лежав у лікарнях, ніж знаходився вдома, йому дали ІІ групу інвалідності.

Знаєте, у нього була така воля до життя, він радів кожному прожитому дню, садив виноград, спостерігав як ростуть квіти, які він дуже любив. З винограду робив домашнє вино і пригощав друзів, а коли в гості приїжджали діти, обов’язково смажив шашлики (хоча й знав, що не можна їх їсти, але не міг відмовити собі у такому задоволенні).

А як він чекав свого 60-річчя, готувався, робив запаси вина, але не дожив 3 місяці до ювілею.

Після Чорнобиля він прожив 26 років і більшість із них  страждав, хворів, а мені поруч було теж дуже боляче. Він кричав, сердився, просив пробачення, важко було усвідомити, що коли був здоровою людиною, його знайшли навіть у такому глухому селі як Шийківка, аби призвати для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. А коли отримав інвалідність, залишився сам-на-сам  з хворобами.

Дуже боляче було сприймати і те, що наша молодша донечка Лідочка, яка народилася після Чорнобиля, вже змалечку пізнала, що таке хвороби, ліки. Саша дуже любив свого онука Рому і той відповідав йому взаємністю. Рома і всі ми дуже сумуємо за Сашею.

Валентина Тарасюк теж приєдналася до розмови і поділилася своїми почуттями і думками:

- Мій чоловік, на щастя, живий. Але проблеми зі здоров’ям великі. Щороку і навіть двічі на рік йому необхідно лягати до лікарні, щоб пройти курс лікування. Де-кілька разів вночі мені доводиться його штовхати, бо у Сергія зупиняється дихання, тож щоночі (це вже увійшло у мої звички) прислухаюся чи дихає, чи живий чоловік. А вранці ще ж необхідно йти на роботу.

Найбільше проблем у нас з дітьми, вони постійно хворіють. І не знаю що відпо-вісти на питання сина, який уже зараз не знає як жити далі, якщо кожного дня він вживає велику кількість ліків. У таких випадках й Сергій впадає у відчай і теж задає риторичне запитання: «Навіщо я поїхав до Чорнобиля?» На що я завжди йому відповідаю: ти виконав свій обов’язок стосовно всіх українців та інших людей, ти просто не міг вчинити інакше.

Я завжди, підтримую свого чоловіка і вдома, і що стосується юридичних питань, і громадської роботи.

Так, знаю, що на загальних зборах організації «Чорнобильці Борівщини» вирішено дружин померлих чорнобильців прийняти в громадську організацію. Також організація по можливості виділяє кошти на поховання померлих чорнобильців. Шкода лише, що фінансова допомога досить обмежена. Та головне – всі вони спілкуються між собою, не залишають людину сам-на-сам з хворобами, проблемами.

Підготувала Олена КОЛЕСНІКОВА.