Люди твои, Боривщино

Пам’ять поколінь- це жива історія народу

Пам’ять  поколінь- це   жива   історія      народу

  Хто ще так самовіддано любить своїх дітей, як бабусі й дідусі своїх онуків? Очевидно, що ніхто! Та й любов ця особлива, велика, задушевна, щира. Кажуть, що дідусі й бабусі люблять своїх онуків дужче, ніж своїх власних дітей. У відповідь на це, прихильність онуків до них надзвичай­на. Я хочу розповісти про свою рідненьку бабусю Марію, якої ось уже три роки як немає з нами, але в моїй душі вона житиме завжди.

Народилася моя бабуся в 1938 році в селі Піски-Радьківські. Батьки її були звичайними колгоспниками, то й бабуся з самого дитинства зви­кла до праці. Разом з іншими дітьми пасла гусей, корів. Доводилося що­дня прокидатися вдосвіта, а так хотілося ще поніжитися в ліжку. Бабу­ся згадувала, як її мама будила: «Прокидайся, Марунечко», такі ніжні слова може лише рідна ненька знайти, щоб втішити  дитину. І вмитися допоможе, і одягтися. Згадувала моя бабуся свою маму і сльози утирала, бо ріднішої людини в світі немає.

З дитинства моя бабуня була дуже хворобливою дівчинкою, можливо, взнаки далися пережиті роки війни, а потім голодовка. Війну бабуся, хоч і поганенько, та за­пам’ятала. Розповідала мені події, які закарбувалися в її пам’яті. Згадувала, як  мама притягла на ковдрі  поране­ного солдата, а потім лікувала його. Ризикувала своїм життям та життям власних дітей, бо якби поліцаї дізналися, що  моя   прабабуся допомагає солдатам, могли розстріляти усю родину. Запам’ятала бабуся, як бомбили станцію, а вони з братом були самі вдома (брат з 1936 року), бо мама разом з іншими жінками  пішла до лісу рити окопи для солдат. Ох і натерпілася моя бабуся страху, коли дідусь Федір, так звали її брата, взявши палицю, «стріляв» по літаках. Але час іде, все минає. Ось і війна закінчилася, додому повернувся батько моєї бабусі. Хоч і поранений, але живий. Здавалося б, чого ще бажати, але тут нове лихо — голодовка. Без сліз бабуся ніколи не згадувала про ці роки. Дуже важко було.  «Свекли наїлися на все життя!»- говорила вона. Із бадилля буряка варили борщ, пекли млинці. А взимку бабуся згадувала, що їли коржики з на­сіння щириці. Так і вижили. Всім важко було. Але, не зважаючи на  ли­холіття, що випали на долю бабусі, вона не втратила любові до життя. Його вона цінувала до останнього свого подиху.

Підросла бабуся Марія і почала допомагати мамі ланку полоти. Вран­ці - в школі, після школи - в полі. Так минали роки, бабуся закінчила школу. Час працевлаштовуватися. Як її не вмовляли залишитися в рідному селі, але вона мріяла стати швачкою, тож і вирушила назустріч своїй мрії в  місто Ями, на батьківщину відомого українського поета В.М. Сосюри.   Спочатку просто носила гріти праску, а потім почала просити іншу роботу, щоб оволодіти швацькою справою. І оволоділа.

Такого майстра ще по­шукати потрібно. Я сама пам’ятаю, як до бабусі записувалися в чергу, щоб тільки їй віддали замовлення. А вона й справді шила такі речі, яких інші майстрині не хотіли брати. Шила все: кожухи, пухові куртки, ковдри, а про сукні та халати я взагалі не говорю. Бабуся жартувала, що все її життя минуло на цьому виробництві. В її трудовій книжці лише два записи: один про прийняття на роботу, другий - про вихід на пенсію. Майже 50 років відпрацювала. Неодноразово   була нагороджена подяками, грамотами, про її успіхи друкували в газетах, але головною нагородою для неї була усна подяка від замовників.

На фоні трудової діяльності особисте життя склалося не найкраще. Бабуся рано втратила чоловіка, залишилася сама з двома дітьми. Син на той час виконував свій обов’язок у лавах Радянської армії, а донечці виповнилося лише десять років.

Скільки нових проблем з’явилося, руки опускалися, жити не хотілося, але бабуся знайшла в собі сили, все ви­тримала: сина з армії зустріла, одружила, доні допомогла здобути вищу освіту, заміж віддала.

Здавалося б, тепер можна пожити для себе, але де там. Бабуся завжди переймалася проблемами своїх дітей, продовжувала допомагати молодим сім’ям, щоб діти не відчували, що у них немає ба­тька. Потім народилися онуки, і вся бабусина любов спрямувалася на них.

Моя ріднесенька бабуся повела мене у світ казок, яких вона знала безліч, прищепила любов до народної пісні, яку сама дуже шанувала, жила моїми перемогами й поразками.

І завжди знаходила потрібні слова, щоб втішити, заспокоїти і дати наснагу для подальшої роботи.

Я вважаю, що моя бабуся гідно прожила своє нелегке життя. Доля ЇЇ не скорила, рідненька витримала всі її випробування і не втратила ні людяності, ні доброти.

Ганна  Семененко.    Учениця 11 класу Піско - Радьківської ЗОШ І - III ст.