Спогади моїм нащадкам
Життя не буває легким, кожній людині доводиться переживати і біль, і страх, і горе, але на життєвій стежині чекають і радість, і любов, і щастя. Наш співрозмовник - Анастасія Миколаївна Москот – Лень.
Зустрілися ми у неї вдома. Дуже цікава людина. Незважаючи на те, що їй уже 92 роки, вона бадьора, весела, говірка. Розповідаючи про своє довге і нелегке життя, жінка то сміялася, то жартувала, то раптом ставала схвильованою, на очі набігали сльози. Анастасія Миколаївна багато разів зустрічала на своєму шляху і радість, і горе, але найбільш трагічною сторінкою історії її життя є війна. Війна 1941-1945 років майже стерлася з пам’яті цієї жінки, хоча пройшла вона її з 1943 року і до останнього дня. Чи то старість дається взнаки, чи, може, не хочеться згадувати бабусі страшні роки своєї молодості, коли щодня смерті дивилася в обличчя.
Народилася Анастасія Миколаївна 25 травня 1921 року в селі Піски-Радьківські Борівського району Харківської області. Батьки її були звичайними селянами. Крім Насті в сім’ї було ще 2 хлопчики і 4 дівчинки. Держали корову, птицю,обробляли город. У колгосп не вступали. Жили одноосібно, а коли забрали корову, реманент, то довелося вступати до колгоспу. Сім’ я Анастасії Миколаївни тяжко переживала голод, хліб їм тільки снився. Їсти хотілося постійно, але їжі не було. В голодний 1933 рік помер батько, брати і сестри. Залишилися в живих мама та Анастасія Миколаївна. Разом з мамою працювала в колгоспі. Звістка про початок війни перевернула все життя. Мирне, щасливе життя перервала страшна війна. Багато односельців пішли на фронт. В селі залишились старики, жінки, діти.
Їм доводилося виконувати важкі роботи: і орати, і сіяти, і збирати урожай. А найважче було в роки окупації, коли небезпека чекала на кожному кроці. Особливо тяжко було, коли в село вступили румуни, італійці, німці. Вони жорстоко звірствували в селах: молодь відправляли на роботу в Німеччину, грабували населення, вбивали невинних людей. І тоді молода Анастасія вирішила іти на фронт. Не могла дівчина сидіти вдома. В червні 1943 року призвали на фронт. З болем у серці залишала рідне село молода Анастасія, бо тут залишалася її матуся, друзі, бо тут, в селі, на рідній серцю землі, пролетіли кращі роки дитинства та юності.
В місті Слов’яногірськ формувався 27 гвардійський полк. З ним Анастасія Миколаївна при медсанчастині пройшла всю війну аж до самого Берліна. Працювала санітаркою. Працювати доводилося в невимовно тяжких умовах. Особливо важко приходилося після боїв. Дуже багато було поранених, яким терміново потрібно було надати допомогу. Анастасія Миколаївна часто була присутня на операціях. Важко було дивитися на страждання поранених, але, зціпивши зуби, терпіла все, аби полегшити страждання поранених. Часто читала пораненим листи, які приходили з рідних країв. Підтримувала хворих чи то добрим словом, чи то порадою. Доводилося працювати серед стогону й крові поранених, запахів ліків і свіжовипраних халатів. Скільки болю і страждань довелося побачити цій жінці! Перемогу Анастасія Миколаївна зустріла в Берліні. Вона нагороджена багатьма орденами і медалями.
Особливо дорогі для Анастасії Миколаївни такі нагороди: медалі «За победу над Германией в ВеликойОтечественной войне», « Георгий Жуков», « За взяття Берліну», «За боевые заслуги», орден Отечественной войны».
Повернулася до рідної домівки, де на неї чекала матуся. Працювала фінагентом по збиранню податків, продавцем у магазині. І де б не трудилася ця жінка, скрізь користувалася повагою та авторитетом. У 1976 році пішла на заслужений відпочинок. Живе зараз одна, але не втрачає життєвого оптимізму. Поряд живуть онуки, які допомагають їй посадити город, нарубати дров, принести води. Прислухаються до її порад, бо вона має великий життєвий досвід.
Віра Зайцева.
Керівник гуртка «Народознавчий» Борівського БДЮТ.
