Общество

М. Гомон. Дорога до Шевченка

dorogaДля його слави вже нічого не потрібно, він потрібен для нашої слави.

(напис на бюсті Ж.Б.Мольєра в Парижі)

Тарас Шевченко у нас не один, але дорога до нього у кожного своя. На довгому життєвому шляху багато зустрічав я щирих шанувальників Кобзаря. Так, у 50-роках минулого століття бачив я у однієї вдови у Веселовці, в її низенькій хаті під солом’яним дахом, на покуті, портрет Шевченка. Однак є індиферентні. У Москві доводилося дискутувати з оскаженілими шовіністами (з  науковими ступенями, між іншим), котрі зовсім не вбачали в його творчості чогось значущого, як їхній попередник критик Вісаріон Бєлінський.

З останніми – зрозуміло: для них не прийнятне все українське. А от стосовно наших байдужих треба дещо прокоментувати. На мій погляд, справа не лише в естетичній глухоті, в огріхах сімейного і шкільного патріотичного виховання: помітну роль відіграє надмірна ідеологізація Шевченка, часто ЗМІ роблять з нього фактично ікону.

Але ж на іконах малюють святих, а Тарас Григорович був людиною, і  ніщо людське не було йому чужим. Це була людина,перш за все, земна,у якій ще в молоді літа проросли зерна дивовижного таланту – спочатку художника, а потім поета. Як і більшість обдарованих, був він людиною далеко не однозначною. Не потрібно лише акцентувати увагу саме на його гріхах, як це спостерігаємо в публікаціях  сумнозвісного Олеся Бузини. Не окремі вади характеру визначають сутність Шевченка, його геній. Не випадково ж став він нашим національним пророком.. Завдячуючи Шевченку українська нація відчула себе, нарешті, народом відмінним, зокрема, від сусіднього –російського, чого дуже бракувало в часи Богдана Хмельницького, коли українці не вбачали великої різниці між ними і московітами. І не тільки на  рівні побутової ментальності, а й в усвідомленні соціально-історичного буття.  ( Для Росії характерна авторитарна, самодержавна ідея, тоді як для України –демократична, генезис якої – в Запорізькій Січі.) У цьому одна з причин того, що стало ледь не фатальним у  подальшій долі України.

Отже,колишній кріпак Тарас Шевченко, якого так нещадно гнобила тодішня влада, зумів піднятися до вершин світової культури,знаним у найвіддаленіших кутках нашої планети.

Перепрошую за цей не дуже оригінальний вступний нарис. Адже не про це, головним чином, маю намір писати в даній статті. Хотілося б, бодай побіжно, розповісти  читачам «ТС» про те, як я особисто йшов до Шевченка. Багато в чому цей шлях – типовий для вихідця із сільської глибинки. То був поступовий, але владний потяг до великого поета як особистості, до його творчості.

Першим, хто відкрив мені Шевченка, був шийківський учитель Леонтій Коністратович Ткачов. Як тепер, бачу як 9 березня 1945 року, коли ще тривала війна з Німеччиною, приніс він на урок картонний портрет якогось чоловіка у смушевій шапці і овечому кожусі, дуже схожого на місцевих мужиків. Пізніше я довідався, що то був знаменитий малюнок І.М.Крамського. Учитель приколов портрет на класній дошці і звернувся до нас,першокласників, з такими словами: «Дітки! Запам’ятайте! Оце наш великий народний поет, наш геній Тарас Григорович Шевченко, чергову річницю від дня народження якого відзначаємо сьогодні. Це  наша слава, наша совість, наша національна гордість!»

Потім Леонтій Коністратович коротко подав біографію Шевченка, говорив про його нещасне дитинство, як цар Микола І віддав його в солдати тощо. Наостанок прочитав одну з поетичних перлин поета:

Садок вишневий коло хати.

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співаючи ідуть дівчата,

А матері вечерять ждуть…

Не знаю, як на інших,на мене цей вірш справив враження неабияке. В уяві постав український рай: хата-очеретянка, сарайчик, вишневий садочок біля неї, теплий травневий вечір і дівчата, які йшли з поля, співаючи українські пісні, чи не найкращі у світі. Звичайно, я  не міг запам’ятати  ці слова напам’ять, також записати, бо не міг допуття ще це робити. То вже в четвертому класі переписав їх у зошит і вивчив –назавжди.

Доречно зауважити, що цей щирий Шевченків вірш став для мене  і своєрідним творчим дороговказом: писати треба коротко і просто, що й намагався через багато років реалізувати у своїх книгах «На зорі життя», «Дороги життя», «Борівщина-рідний край».

Це була моя найперша зустріч з Шевченком.  Потім – друга, теж пам’ятна, у 1949 році, в четвертому класі тої ж Шийківської НСШ, коли захоплювався рядками балади «Причинна»:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

На уроках співу наша вчителька Галина Олександрівна Калюга (хай Бог продовжить їй віку!) розучувала з нами цей шевченківський шедевр, а також «Думи мої, думи мої…», які перетворилися на своєрідний символ України.

У 1951 році, в шостому класі, друга наша хороша вчителька Ольга Тихонівна Грабар багато розповідала нам про кріпаччину, про тяжкі дитячі і отроцькі літа Шевченка – і як ілюстрацію до сказаного читала його програмний      вірш        «Якби ви знали, паничі…» Правда, читала у своїй, так би мовити, редакції: рядки  «робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають» у її виконанні виглядали так: «робота тяжкая, ніколи поспівати не дають». Який же був мій подив, коли прочитав справжню редакцію тих рядків! Що ж казати: бідна Ольга Тихонівна боялася, що сталінська влада запідозрить її у пропаганді релігії.

Не забути і перегляд у тому ж році в нашому сільському клубі кінострічки «Тарас Шевченко». Чудова гра молодого актора Сергія Бондарчука буквально заворожувала.

Мій шлях до Шевченка продовжувався у 8 класі борівської десятирічки. Вчитель української літератури Денис Андрійович Чуйко любив читати нам поему «Гайдамаки». Чар того неперевершеного твору володіє мною донині.

Тоді ж учитель читав нам і славнозвісну «Катерину». Пригадую, як він, грайливо усміхаючись, адресував восьмикласницям (як-не-як, дівочки!) початок поеми:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине,

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине.

Причому вчитель, виходячи зі своїх націоналістичних переконань (за що постраждав у 1920-х), не вважав за потрібне пояснювати друге значення слова «москаль» - той, хто відбував службу у царській армії. У Дениса Андрійовича виходило, хоча він прямо про це не казав, що москалі – це росіяни, підступність яких ілюструвала «Катерина».

Коли ми вивчали роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», я звернув увагу на главу «Махамед», де йшлося про те, як відчайдуху Максима Гудзя віддали у москалі, тобто в солдати.

Зауважу принагідно, що в школі я мав звичку, яка не завжди подобалася моїм наставникам. Прямо на уроці я запитав про значення слова «москаль» у поемі Шевченка «Катерина» і послався на дану главу романа Панаса Мирного. Денис Андрійович здивовано поглянув у мій бік і спокійно сказав: «Так у Шевченка ж прямо говориться: «піде у свою Московщину». Я й осікся. Потім збагнув, що у великого поета слово те неоднозначне.

Зрештою, - початок 1960-х, філологічний факультет Харківського університету. Мої знання про Шевченка доповнилися вивченням його світогляду. Доцент З.С.Голубєва палко, з піною на губах переконувала студентів у тому, що був він революційним демократом на штиб російських М.Чернишевського, М.Добролюбова, В.Бєлінського. Як відомо, сучасна Шевченкіана внесла суттєві корективи у цю примітивну концепцію, як і в те, чи був  наш поет  стовідсотковим атеїстом.

В університеті я відкрив для себе Шевченка-драматурга («Назар Стодоля»), ознайомився з мистецтвознавчими працями про Шевченка-художника-академіка живопису, прочитав збірку спогадів про нього сучасників.

Такою загалом була моя дорога до Шевченка. Повторюю, у кожного вона своя. Я йшов до нього дуже довго- з дитячих років і щоразу приходив до чогось нового, незвіданого.

Років 30-ть тому поїхав я в гості на своїх «Жигулях» до однієї шийківської родички. Була вона вже старенькою, одиначка: кілька років тому поховала чоловіка. У її затишній, старовинної забудови хаті, підлога якої вистелена  кануперем і любистком, побачив на столі потертий томик Шевченкового «Кобзаря», виданого у 1940-х роках. Я не міг приховати здивування, адже жінка закінчила ще у 1929 році всього чотири класи початкової школи. «Шевченко і тримає мене на цьому світі. Бог і Шевченко», - сказала.

Великі слова! Показово, що сказані вони простою людиною з народу,нащадкою шевченківської кріпачки з вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала»).

Михайло Гомон.