Коли кожен день, як останній
Мені сподобався вираз, який нещодавно прочитала про те, що подружнє життя – це книга, що складається з двох частин: перша частина, поетична – медовий місяць, друга частина, прозаїчна - все подальше життя.
На жаль, у першій частині зовсім мало сторінок, у другій, навпаки, дуже багато.
Кожен рік шлюбного життя – особливий, неповторний та унікальний. З кожним новим моментом, проведеним разом, подружжя все більше й більше пізнають один одного, переносячи через роки любов, ніжність та прив’язаність. А інакше й не може бути, бо навіщо ж тоді жити разом цілих 54 роки?
Моя розповідь – про подружжя Луцак із Борової. Нещодавно, а саме 1 березня, вони відзначили 54-ту річницю свого шлюбу. Через слабкий стан здоров’я чоловіка кожен подружній рік вони живуть як останній. Мабуть, саме тому так ніжно дбають один про одного.
Щоб сім’я нормально розвивалась та міцніла, потрібно мати власні традиції, яких члени сім’ї дотримуватимуться протягом всього життя. Звичайно ж, є вони і у Ростислава Семеновича і Віри Федорівни. В першу чергу це стосується домашньої роботи. Коли чоловік мав міцніше здоров’я, всю роботу по господарству робили разом, а сьогодні він займається приготуванням їжі і, по можливості, допомагає дружині на городі. Їх часто можна побачити разом, коли неспішною ходою йдуть у лікарню, аптеку чи магазин, сидять на лавці біля свого двору. Як кажуть вони самі, спішити вже немає сенсу, життя вони намагалися прожити так, щоб зараз жити у відчутті спокою і миру.
Ось що розповідає про подружнє життя Ростислав Семенович:
- Я ріс найстаршим у сім’ї, тому змалку звик до тяжкої праці. Пам’ятаю, коли мені виповнилося 10 років, навіть не було часу, щоб виконувати домашні завдання. Мабуть, тому і до школи не любив ходити. Бабуся моя була прикута до ліжка, брат часто хворів, і мама лежала з ним у лікарні, батько на фронті, тож всю роботу по дому доводилося робити мені – подоїти корову, приготувати їсти, принести дров з лісу (за
…У 1958 році, після за-кінчення ремісничого училища (отримав спеціальність електрика), за розподіленням поїхав у Амвросіївку Донецької області. І хоча перед цим були зовсім інші плани, та все ж, як виявилося згодом, від долі не втечеш, бо саме там і зустрів свою половинку. Вона жила у гуртожитку, який був розташований навпроти нашого, і працювала малярем-штукатуром. Я одразу її запримітив, але не одразу наважився підійти, потім познайомилися.
Хоча обоє були соро-м’язливими, зустрічалися недовго, вже через місяць запропонував Вірі вийти за мене заміж. На мій подив, вона погодилася, і ми подали заяву до РАГСу. Гучного весілля не було, посиділи ввечері у тісній компанії, отримали окрему кімнату і почали, як то кажуть, обживатися.
Народився син Саша, і всі сімейні турботи лягли на плечі дружини. Я працював і вчився, бо виявилося, що маю хист до точних наук. Саме тому мене, можна сказати, примушували вчитися. Коли здавав останній екзамен у школі, народилася донька Таня. До речі, то був дуже важливий і вдалий для мене день – народилася донька, закінчував десятирічку, і хоча здавав екзамен останнім, витягнув білет саме той, що хотів.
У лютому 1965 року приїхав до Борової, оформився на роботу і повернувся до Амвросіївки за сім’єю. Саме тоді в районі почалася масова електрифікація, тож роботи у мене було дуже багато. Чим гірша погода, тим більше роботи. І це при тому, що доріг нормальних не було, транспорту мало, були випадки, що не міг додому потрапити по кілька днів.
Спочатку жили у службовому будинку і будували свій, і вже у 1973 році відсвяткували новосілля. Дружина почала облаштовувати будинок, через певний час він став затишним і найкращим, бо там проживала моя родина.
Відразу після переїзду до Борової дружина влаштувалася працювати у РЕМ, а я допоміг їй опанувати нову для неї професію – чергової на електропідстанції. До речі, за добросовісну роботу її було нагороджено орденом «Знак пошани», медаллю «Ветеран праці».
Так склалося життя, що часто хворів, переніс багато операцій. І хочу сказати, що дружина завжди була поруч зі мною, підтримувала мене. Через сьогоднішній стан здоров’я важку фізичну роботу виконувати не можу, це зараз на тендітних плечах дружини, хоча я теж прагну їй допомагати. А ось на кухні тепер я господар. І, до речі, мені подобається займатися приготуванням їжі. А рецепти вичитував у газеті. Хоча, на жаль, не завжди там зустрічаються рецепти смачних страв. Пам’ятаю, колись приготував страву точно по рецепту, як було надруковано, але ми її не їли, віддали собакам. Тому останнім часом готую лише те, що вже вмію.
Ціную у своїй дружині те, що вона завжди була берегинею нашої сім’ї, разом виховали двох дітей, няньчили трьох онуків і двох правнуків.
Вітаю усіх жінок зі святом і бажаю міцного здоров’я, родинного благополуччя!
Олена КОЛЕСНІКОВА.
На знімку: подружжя Луцак.
