Люди твои, Боривщино

Прадід мій пройшов війну — я вклоняюся йому

Прадід  мій пройшов  війну - я  вклоняюся йому

Свого прадіда Івана я знаю лише з розповідей бабусі, яка дбайливо зберігає його фронтові реліквії. Мій прадід Іван Пилипович Федоренко в 1941 року склав іспити за курс середньої школи і вступив до Казанського танкового училища, а через три місяці почалася війна. Так і не довчившись у військовому училищі, у званні молодшого лейтенанта був направлений на Сталінградський фронт командиром танкового взводу.

Сталінград вистояв у жорстокій сутичці з фашистами. Там прийняв перший бій і молодший лейтенант Іван. У великій битві на Курській дузі він вже командував танковою ротою. А за спогадами моєї бабусі - це була сталева м’ясорубка. Крізь щілини оглядові нічого не було видно, і, якщо в полі зору потрапляв хрест, намальований на броні німецького танка, то тут же у нього й стріляли.

У цій битві дід підбив німецький танк і самохідку. Його представили до ордена Червоного Прапора, але отримав нагороду вже після госпіталю, тому що відразу після Прохорівки танкову дивізію, в якій служив, перекинули під Харків на допомогу Степовому фронту. І на марші танкова рота дідуся наткнулася на засідку. Першим був підбитий головний танк командира роти, тобто мого діда.

Отямився дідусь тільки через місяць у Челябінську. Потім лікування ... І знову - в бій. Медалі, якими він був нагороджений, говорять про його бойовий шлях. Медаль «За визволення Варшави» - за бої на території Польщі. Другий орден Червоного Прапора - за три танки і дві самохідних артилерійських установки.

Мені дуже шкода, що прадідусь Іван не дожив до наших днів. Пройшовши всю війну, він трагічно загинув у мирний час. Дуже шкода, що розповіді про його бойовий шлях я почула не від нього особисто, а зі спогадів рідних і близьких.

Віннікова Анастасія

На щастя, я народився в мирний час. Ні я, ні мої батьки не пізнали лихоліть війни.

Татові батьки, тобто мої дідусь і бабуся, народилися до початку та під час Великої Вітчизняної війни у 1938 та 1944 роках і вважаються дітьми війни.

Матусині батьки, мої другі дідусь і бабуся, народилися після війни у 1957 році, тому вони також жили у мирний час.

А от мої прадідусі брали безпосередню участь у Великій Вітчизняній війні. Дідусь мого тата Маслов Афанасій Олександрович брав участь у війні практично з самого початку.

За час війни двічі потрапляв до фашистського полону, звідки успішно тікав. Звільняв Україну та столицю Київ. Далі у складі Другого Українського фронту звільняв Угорщину та Австрію, де і зустрів світле свято перемоги. В боях отримав два поранення, після лікування знову їхав на фронт. Німецький осколок назавжди залишився в ньому. Починав війну в піхоті, а завершував артилеристом.

Після війни повернувся додому до Борової, де працював в сільському господарстві до виходу на пенсію. Помер мій прадідусь у 1989 році. Після нього залишилось багато орденів та медалей.

Мамин дідусь Романенко Іван Якович, на щастя, живий до сих пір. Та про війну розповідає не дуже охоче, напевно це викликає в ньому не найкращі спогади.

На фронт він потрапив у 1943 році, невдовзі після звільнення рідного Підлиману від німецько-фашистських загарбників. Йому тоді виповнилося лише 17 років. Воював зв’язківцем у складі Першого Білоруського фронту. Дійшов до Берліну, де і зустрів свято перемоги. Та відразу після війни додому не потрапив, оскільки треба було продовжувати службу у збройних силах.

Працював на різних посадах у рідному селі. Був і завідувачем ферми, і головою колгоспу, і головою сільської ради. Після виходу на пенсію бере активну участь у ветеранському русі, постійно виступає на заходах, присвячених вшануванню пам’яті загиблих та святкуванню Дня перемоги.

Прадідусь є безпосереднім учасником бойових дій у Великій Вітчизняній війні, а таких людей залишилося вже дуже мало. Тому йому та іншим живим учасникам війни, було присвоєно військове звання полковника, і це цілком заслужено.

Іван Якович має дуже багато орденів та медалей. Всі вони навіть не вміщаються на його грудях. Та особливо прадідусь цінує медаль « За відвагу» та ордени «Великої вітчизняної війни».

Зараз прадідусю далеко за 80 років та він ніколи не сидить без роботи, постійно займається домашнім господарством, майструє різні вироби з природних матеріалів.

Прадідусь завжди каже, що найціннішим є мир, і його треба берегти.

Кавун Вадим

Війна... Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм, подвиг і нарешті Перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога була за нами, що не задарма мільйони радянських солдат полягли у сиру землю на полях битви, вони віддали найцінніше, що мали - життя, за нас, за своїх нащадків, за мирне і чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину!

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам’ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! Це подвиг, якого не знала історія!

Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона нанесла і самим німцям, і скільки втрат поніс тоді радянський народ. Ми повинні пам’ятати це аби не допустити ще однієї страшної війни, адже третьої Світової - бути не може, бо не буде переможців...

З перших хвилин червневого світанку, коли прогриміли перші постріли і гітлерівські військові частини наступали на Західний Буг, сини українського народу були в числі тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху відстоював рідну землю.

Війна 1941 року увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села. Палала Росія, Білорусія, палала ненька - Україна

Вітченко Олексій Семенович, народився 16 вересня 1928 році, в селі Борівська Андріївка, це мій прадідусь. Ось його спогади:

- Народився я в великій родині, нас у мами й тата було шестеро, три сина та три доньки. До школи пішов в 9 років, до війни встиг закінчити 4 класи. В 1939 році помер батько, і мама виховувала нас одна.

Коли почалася війна, старших братів, Миколу 1924 року народження, та Василя 1926 року народження, забрали на війну, а я повинен був ходити на роботу до колгоспу. Літом пас волів, а взимку допомагав в кузні.

Наприкінці 1941 року прийшла звістка про те, що старший брат Микола загинув і був похований в Югославії.

У 1942 році всю молодь, яка залишилась в селі, в тому числі і мене, возили на роботу в село Гороховатка, ми будували дорогу, били каміння на Лиманській та возили волами. Коли німці наступали на Гороховатку і бомбили наших на переправі, то ми возили убитих і хоронили на кладовищі.

Дуже важкі були часи, одягу та взуття не було, інколи нічого було їсти, Наприкінці літа ми з сестрами бігли на поле, розкопували мишачі нори і брали звідти зерно, його потім можна-було обмолоти на борошно.

В 1944 році, повернувся брат Василь з війни, а я поступив на навчання в школу механізації і потім працював у своєму колгоспі трактористом. А потім прийшла перемога. Але ж якими тяжкими були для нас і повоєнні роки для нашої країни, для моїх земляків. Не дай Господи, щоб таке сталося знову.

Кальницька Анастасія