Люди твои, Боривщино

Вічний вогонь Афганістану

  Вічний  вогонь  Афганістану

afganКожен день, кожен час пам’ятайте?!

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте,

Збережіть для нащадків життя!

Афганська війна, чужа, неждана, жорстока, брудна... Та хіба війни бувають чистими? Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.

Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального населення.

В ім’я волелюбного афганського народу, ім’я миру, братерства на землі, вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче - життя. Багатьом із них уже ніколи не повернутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні гарної землі. Вони полягли навіки: кого поховали товариші, хто пошматований розлетівся в прах на гігантських фугасах. І тільки гнівний його дим понесли над землею східні вітри.  

Час і досі не загоїв рану - цей одвічний біль Афганістану.

25 літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти - своїх чоловіків і батьків.

Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто, село. Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє…

Вічний вогонь Афганістану пломеніє для нас і сьогодні. Його відблиск – в нашій пам’яті про земляків, які, пішовши воювати хлопчаками, не повернулися…

Руслан Косарєв родом з Луганська. Українець. Член Ленін­ського комсомолу.

Батьки згодом переїхали на Харківщину, то до школи хло­пець пішов у Загризовому. Вісім класів закінчив у Борівській середній школі. Потім вступив до Ізюмського СПТУ-24, в яко­му отримав спеціальність помічника машиніста. Під час на­вчання в училищі Руслан заслужив добрі слова від учителів та майстра. Він не боявся труднощів. На практиці в Харкові ви­явив себе належним чином, удостоївся там скромної відзна­ки — лист-подяка до батьків та книга.

А до призову в армію юнак працював у Куп’янському де­по: хоч і не довго, а поїздив по стальних магістралях, побачив трохи світу.

5 жовтня 1981-го Борівським військкоматом Руслан Коса­рєв був призваний до війська і направлений до Туркестансько­го військового округу. Кілька місяців підготовки в спеціально­му навчальному центрі — і в Афганістан.

Стрілець-автоматник Руслан Косарєв труднощів бойової служби не злякався. Це відразу відзначили його командири і товариші по службі в частині під Кабулом і згодом — в Гар-дезі, де діяли її підрозділи. В листах до матері солдат писав: «У мене все добре!»

Чи було йому добре насправді— про те свідчать ті бойо­ві виходи і рейди, в яких брав участь рядовий Косарєв. На од­ному з них в кінці 1982-го він дістав поранення і лікувався в Ашхабаді,   куди  прилітала  його  мати.   Він  заспокоїв  її:  мовляв, усе   вже   позаду,   а   дослужувати   буду  там,   в   Афганістані,   там залишилися бойові друзі!

Вересень 1983-го: бойова операція в горах. Вперше на неї виходили молоді солдати весняного призову, і досвід обстрі­ляних бійців, таких як Руслан, був для них дуже необхідний. Командир сказав бувалим солдатам: «Треба, хлопці!» А Руслан Косарєв посміхнувся: «Ну, що, мужики, останній раз сходимо на операцію — і по домівках!»

Вертольоти висадили десант у горах і полетіли назад. Де­сантники опинилися в складній ситуації: довкіл бандитські ук­ріплення, групи заколотників скупчилися в районі висадки на­шого підрозділу.

Бойові дії тривали три дні. Разом з бойовими товаришами Руслан Косарєв стримував натиск бандитів. Затихали на гірсь­ких схилах скошені бійці, бинтували рани поранені. Руслан Ко­сарєв виніс з поля бою пораненого товариша, сам на зворот­ному шляху дістав смертельне поранення.

Могила відважного солдата в Загризовому. За нею догля­дають місцеві школярі.

Служба Олександра Приходченка в Афганістані носила мир­ний характер — він був фельдшером підрозділу. Але хіба в країні, де палахкотіла кривавицями неоголошена війна, були оті мирні сподівання?! Ні, звичайно, бо небезпека, як міна уповіль­неної дії, підстерігала будь-де: чи то на маршруті, чи то в розташуванні частини — скрізь можна було чекати її зловті­хи! А стосовно Кабула, то тут небезпека, так би мовити, мала подвійну «ціну». Осколки ракет, якими бандити обстрілювали місто, долітали й до розташування частини, де служив Олек­сандр...

Прапорщик Приходченко родом з села Калинове Борівського району. По закінченні сільської 8-річки він вступив до Сум­ського медичного училища. З дипломом фельдшера прибув Олександр в Охтирський район і став працювати в лікарні. Хворі з вдячністю говорили про молодого медпрацівника, його чуйність і турботливість привернули увагу людей. Попри свою зайнятість на роботі в лікарні Олександр встигав і на громад­ській ділянці, за дорученням комсомольської організації про­водив бе-сіди і політінформації в колективі.

4 травня 1979-го року Охтирський військкомат призвав Олександра Приходченка до війська. Строкову службу він проходив у Підмосков’ї. Звичайно, за своїм медичним фахом. Добросовісного фельдшера в медпункті частини запримітили і невдовзі запропонували йому стати прапорщиком, тобто за­лишитись   на   надстрокову.   Оскільки   в  Олександра  була  спеціальна середня освіта, допоміжної підготовки він не проходив: у визначений строк йому вручили погони з двома зірочками «вздовж просвіту».

Вся подальша служба прапорщика Олександра Приходченка пов’язана з Київським військовим округом. Звідси його як кращого медпрацівника в жовтні 1985-го направляють  в Афганістан.

Загинув Олександр в автомобільній катастрофі на вулиці Кабула.

Похований у Калиновім. На могилі прапорщика Приходченка — обеліск.

Микола Скляров родом із села Підвисоке Борівського райо­ну. Українець. Член Ленінського комсомолу.

Після закінчення сільської 8-річки працював у колгоспі
«Дружба». Змалку привчений до роботи, хлопець брався за
будь-яку колгоспну справу, не ждав, коли покличуть, а сам зна­-
ходив для себе діло.

Поле вабило юнака своїм безмежжям. Особливо йому по­добалося виходити на золотий лан пшениці, коли по ньому, не­мов  степові  кораблі,  пливли   «Ниви»   і   «Колоси».

Повага селян — висока оцінка, і Микола це добре усві­домлював, дорожив довірою земляків.

Добрими словами проводжали рідні, сусіди і друзі ново­бранця Миколу Склярова: 29 жовтня 1985 року з приміщен­ня Борівського військкомату вирушив хлопець у солдатську путь-дорогу. А через кілька днів у навчальному підрозділі вже шліфував на стройовому майдані крок, співав пісень і про оту «путь-до-ріжку», і «не плач, дівчино...»

Випустився Микола з «навчалки» навідником-оператором БМП і, ясна річ, — у піхоту. Дислокація полку під Газні — це щось середнє між Кандагаром і Джелалабадом: і географіч­но, і за склад-ністю обстановки.

Високі гори, круті перевали, глибокі ущелини — надивився на цю всю «екзотику» рядовий Скляров: 11 бойових операцій, 9 супроводів колон.

20 липня 1987-го БМП, в екіпажі якої був Микола Скляров, проїжджаючи по місту Газні, підірвалась на бандитській міні, навідник-оператор Микола Скляров загинув.

Могила воїна в селі Підвисоке.

У сім’ї Титаренків визначною подією було народження сина Віктора, ще б пак: продовжувач роду!

Хлопчик ріс непосидючим та добрим, прилучався до ро­боти, якої в сільськім обійсті завжди вистачає. Але в селі Вітя не втримався і, як той журавлик, на осінь подався в південні краї: після за-кінчення сільської 8-річки вирішив поступити в Краматорське профтехучилище.

Вивчився на слюсаря і став працювати на Краматорському заводі імені С. Орджонікідзе. Характеризувався позитивно, значить — працював добросовісно.

З донецького краю відбув Віктор Титаренко до війська — сталося це 31 березня 1982 року. Команда його визначилась ще у військкоматі: Афганістан, а гірську підготовку протягом двох  місяців  солдат   пройшов   у  прикордонному  гарнізоні.

В   Афганістані   —  мотострілецька   рота,   кулеметник.

Баграм, Джабаль-Уссарадж, Сурубі, Баглан — у цих та ба­гатьох інших населених пунктах побував воїн за два роки бойо­вої служби.

Дванадцять бойових операцій і рейдів, виходи на реаліза­цію  розвідданих.  Побував   Віктор   і   в   тактичних   десантах.

От і того березневого дня теж було десантування, точні­ше — висадка з вертольотів. Наказ - осідлати гору біля на­селеного пункту Сурубі, прикрити підходи до греблі і ГЕС. Але на горі, після висадки, бійців зустрів бандитський вогонь. Куле­метник Віктор Титаренко під ворожими кулями вибрав зруч­ну позицію  і відкрив прицільний вогонь по групі бандитів:  скосив   п’я-тьох,   сам   у   перестрілці   дістав   поранення.      Воно   було смертельним.

Могила відважного воїна-комсомольця в його рідному селі Нижче Солоне Борівського району. Ім’я Віктора Титаренка но­сить сільська вулиця.

Гіркі  спогади воїна - афганця

Жодна війна не має виправдання. Навіть якщо в бою вбито одну людину. Війна в Афганістані тривала більше 9 років. Загинули десятки тисяч людей. Тисячі отримали поранення. Сотні колишніх воїнів померли від ран. . Потрібно пам’ятати цю війну, цю трагедію...

Лисенко Віктор Іванович  про Афганістан знає не з чуток. Це один із тих воїнів-афганців, яким пощастило повернутись із того пекла до рідної домівки. Та біль Афгану і досі живе в його серці...

Родом Віктор з Росії, Красноярського краю. Виховувався в сімї, де було п’ятеро дітей: дві старші сестри та два менших брата. У 1978 році вся родина переїхала до села Першотравневе Борівського району, де батькові запропонували роботу. Після закінчення 8 класів у 1979 році вступив до Харківського РПТУ № 8, здобув спеціальність штукатура, а  по закінченню через три роки – в ДОСААФ на механіка-водія.

- Хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо, - згадує Віктор Іванович.

 29 вересня 1983 року пройшов курс молодого бійця. І от – проводи в армію, добрі напуття рідних і друзів, а вже 24 грудня – на літак, і разом із ще такими хлопцями  з Борівського району - до Афганістану.

- Жили в однакових умовах, дружили, допомагали, один одного рятували, підтримували, як могли. І здавалось, що вже ніколи не побачимо світу білого, - говорить афганець. Мені часто сниться Афганістан, бо-йові друзі, ота солдатська дружба, яка з роками стає сильнішою. Перебираю в пам’яті військові будні.  До сьогоднішнього дня підтримую зв’язок з багатьма бо-йовими товаришами.  Для мене ця війна – школа життя, – продовжує Віктор Іванович, - допомагали бідному мирному населенню, яке повстало проти багатих. Але, перш за все, це був наш солдатський обов’язок, ми дали присягу й чесно виконували її. А взагалі немало довелося побачити такого, про що не просто згадувати: підбиті танки і бронетранспортери, палаючі бензовози, вощенні скелі і земля, божевільну матір, оплакуючу своїх вбитих дітей, вмираючих від тяжких ран афганських солдатів та своїх друзів. 
До самого дембелю Віктор Іванович зі своїми побратимами возили снаряди та боєприпаси на Уралі 4320, а з такою  вкрай небезпечною місією може впоратися далеко не кожен, день у день наражаючи себе на небезпеку.

 У 1986 році український солдат залишив Афганістан, повернувся додому, де на нього з нетерпінням чекала родина і пішов працювати до радгоспу  водієм. В 1989 році одружився з дівчиною Іриною з с.Першотравневе, виховали трьох дітей та онучку, які допомагають залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці .

Підготувала Наталія  Василенко.