Общество

Піввіку як одна мить

Піввіку  як  одна  мить

mutЯ нашу першу зустріч пам’ятаю - захоплення і радість неймовірна…

Чи закохалася я в тебе?...я не знаю, але тобі назавжди буду вірна.

Зі мною поруч ти багато років, ми впевнено крокуєм до мети,

Засвоюючи матеріал уроків, що доля посилає з висоти.

Прочитавши ці рядки вірша, відразу ж зрозуміла, що вони наче списані із життя подружжя Вітченків.

Їх перша зустріч відбулася в далекому 1965 році, коли обоє – і Світлана, і Володимир вступили до Харківського зооветеринарного інституту на факультет ветеринарії. Вчилися в одній групі, жили в одному гуртожитку, а коли їх погляди перетиналися, між ними наче іскри пролітали. Ось як згадує про першу зустріч Володимир Іванович:

- Мені одразу ж приглянулася Світлана – весела, симпатична, товариська дівчина, до того ж, міська. Спочатку не наважувався підійти до неї, адже я сам родом із села, але все ж не хотілося втрачати шанс спілкуватися з дівчиною, яка дуже подобається. Біля такої красуні завжди був натовп хлопців, вона з усіма спілкувалася, тому вирішив бути наполегливішим і почав запрошувати Світлану у кіно, на прогулянки. На мій подив, дівчина погодилася і ми почали зустрічатися. Знаєте, це було кохання з першого погляду і на все життя. Адже скоро виповниться 50 років після нашої першої зустрічі і 44 роки як ми побралися.

- Дійсно, в інституті було багато хлопців, які намагалися мені сподобатися, - продовжує розповідь чоло-віка Світлана Петрівна, - але я, чесно говорячи, теж вирізнила Володимира з-поміж інших. Він був симпатичним, з добрим серцем і трішки сором’язливим. Поруч з ним я відчувала себе захищеною, коханою. І хоч Володя не завжди дарував мені квіти, зате він був завжди уважним. У студмістечку в нас були улюблені місця, де ходили гуляти – озеро кохання і озеро розлуки. Пам’ятаю наш перший день студента, який святкували з одногрупниками. Володимир весь час запрошував мене на танці і не підпускав інших хлопців до мене.

А як він чудово грав на гітарі та баяні, та й голос його просто заворожував.

Спочатку ми ходили поруч, побравшись за руки, потім був перший поцілунок…

Поїздки додому, побачення, спільна підготовка до екзаменів – все це ще більше зблизило молодих людей під час навчання в інституті. І будучи на практиці в Ізюмському районі, вирішили побратися, щоб дипломи отримати на спільне прізвище Вітченко.

Перше весілля було студентське, там же, де проходили практику, потім у Боровій і Бєлгороді, за місцем проживання обох молодят.

Отримавши дипломи, обоє приїхали до Борової, жили разом з батьками Володимира, приступили до роботи у Борівській ветлабораторії.

Як каже народна мудрість, кожен чоловік має збудувати будинок, виростити сина і посадити сад. І коли вирішили, що необхідно жити у своїй хаті, приступили до реалізації своїх задумів.

Щоправда, не відразу, бо спочатку Володимира призвали до лав Радянської армії, потім у них народився син, якого ба- Пам’ятаю у якому піднесеному настрої ми відзначали входини, як раділи, що маємо власний дім, у якому ми повноправні господарі, - ділиться спогадами Світлана Петрівна. – Дотрималися усіх звичаїв – і кішку першу запускали, і птицю, і віник кидали. І з великим задоволенням та любов’ю почала наводили лад і затишок у домі, щоб моїм любим чоловікам було добре там жити. 

…Дуже приємно було спостерігати за подружжям, коли вони згадували свою молодість, доповнюючи розповідь один одного і як при цьому вони світилися любов’ю. Зустрівшись майже 50 років тому, пронесли незгасаючий вогонь свого кохання, передали своєму сину, а зараз так же дуже люблять свого онука Олександра. І як щиро зізналися, навіть більше, ніж сина.

Та їх любові вистачило не лише рідним, так же віддано вони любили свою роботу, люблять своїх друзів, а Володимир Іванович має хобі, яким займається більше 50 років -  мисливський квиток отримав у 1963 році. Як сам розповідає, для нього головне не кількість трофеїв, а сам процес – спілкування з друзями, з природою.

Гортаючи сторінки одного з багатьох фотоальбомів, звернула увагу, що подружжя Вітченків у колі друзів, вони завжди вели активний спосіб життя і їм є що згадати зараз, сидячи один біля одного довгими зимовими вечорами.

Олена  КОЛЕСНІКОВА