Афганістан - мій біль, моя пекуча пам`ять

Афганістан... 
Ти в наших думках, як птиця в польоті. 
Ти в наших серцях, затихлих в скорботі. 
Пролита там кров. Даремно! Безвинно! 
А час так летить - стрілою, невпинно.

Минуло вже 24 роки з того дня, як закінчилася ніким і нікому не оголошена десятилітня війна в Афганістані. В людській пам’яті вона буде вічно, адже її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками із жерстяними зірочками та піснями,   які увірвалися в наше життя фронтовим вітром. Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого, назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинилися на афганській війні. Вони виконували наказ. То був їхній обов’язок. Афганістан ще буде довго щеміти у наших серцях: загиблих не повернути, як не повернути втрачене здоров’я на тій війні нашим військовим.

Ми не маємо морального права забути про подвиг воїнів – афганців. Наше суспільство повинне усвідомити уроки історії, щоб такі трагедії не повторювалися. Тому для всіх   нас         є неоціненними спогади безпосередніх учасників війни в Афганістані.

Наш земляк Віктор Григорович Харченко на собі відчув усі жахи воєнних часів. Він і гадки не мав, що на його долю випаде випробування Афганістаном. Свого часу Віктор ходив у Борівську школу, і, як свідчать його однокласники, завжди був добрим, розумним хлопцем, який з дитинства цікавився радіотехнікою.

13 травня 1987 року його призвали в армію. Служба проходила в Туркменії у секретній ракетній частині. Віктор із товаришами спочатку не здогадувався, для чого їх готують. Вже промайнуло майже півтора роки служби. Настав кінець жовтня 1988 року. Всім солдатам і офіцерам для чогось видали автомати і по 4 ріжки бойових патронів. Звичайно, всі відразу здогадалися, в чому справа…

 Військове містечко, в якому перебував Віктор із товаришами, знаходилося поряд із мусульманським кладовищем. Мусульмани за своїм звичаєм з довгих кінців могили встромляли вертикальні жердини, до яких прив’язували кольорові хустини: білі, чорні, червоні, зелені. Кольори мали свою символіку і відображали, хто помер насильницькою смертю, за кого вже помстилися, а за кого – ні. Отже, коли мусульмани приходили на могили своїх родичів, кольори їм постійно нагадували про необхідність помсти. Саме тому в Афганістані моджахеди дали клятву, що не випустять жодного радянського солдата живим. Загони душманів знайшли для себе зручне місце біля Кабула, щоб звідти перешкоджати виводу радянських військ. Перед нашими солдатами стояло першочергове завдання: знищення цих ворожих угрупувань. Авіацією дістатися туди було неможливо через велику хмарність. Ракетні установки «Ураган» не могли дістати душманів за дальністю. І ось знадобилися ракети, які обслуговувала військова частина. Саме в цій частині служив Віктор Григорович. Ракети були класу «земля – земля», за термінологією НАТО мали назву СКАД. Їхній радіус дії складав від 60 до 360 км. Бойова частина могла нести навіть ядерні фугаси. СКАДи були заряджені вибуховою частиною, рівною по еквіваленту 800 кг тротилу, і при потраплянні в ціль руйнували все в діаметрі 800 метрів.

Розпочалася ракетна атака на ворожі угрупування. Маджохеди ніяк не очікували такого удару. Розвідники розповідали, що їньою реакцією були слова: «Нас покарав Аллах», адже вороги і гадки не мали, що ці вибухи спричинені ракетами. Пізніше, коли душмани дізналися, що це була зброя, вони за голову одного ракетника платили, як за одного лейтенанта. Тоді було запущено 120 ракет, з яких тільки дві схибили. Віктор Григорович згадує: «Офіцери нам говорили, що ми – перші на той час в СРСР, хто запустив таку велику кількість ракет». Ворога було знищено. Ця військова операція мала назву «Відря-дження», вона тривала з 29 жовтня 1988 року по 2 лютого 1989-го.

Потім Віктор Григорович продовжив службу в учбовому центрі м. Термез. Там він навчав афганців із армії «царандоєвців» (бійців армії республіки Афганістан, підпорядкованих президенту Наджибуллі) заправляти ракети. На початку березня 1989 року душмани почали активні бойові дії під Джалалабадом. Для того, щоб їх спинити, знову була потрібна ракетна зброя. Але вже офіційно радянські війська залишили Афганістан. Тож, Віктора та ще кількох чоловік – ракетників переодягли в «царандоєвську» форму і партизанами знову направили до Кабула. До кінця березня вони здійснили 25 запусків ракет. За службу в Афганістані Віктора було нагороджено медалями «За відвагу»,  «Від вдячного афганського народу». Ще однією нагородою – медаллю «За бойові заслуги» - колишнього ракетника нагородили через 20 років після закінчення служби.

Суворі уроки життя, які отримали наші бійці в тій війні, залишили в їхніх душах глибокі рани. Майже всі, хто брав участь у військових діях в Афганістані, стверджують: «То була жорстока і брудна війна». Тож, завдання нашого і наступних поколінь  - не допустити повторення жахів війни.

Тетяна КОЛЕСНІК.