Пам’ять безсмертна

15 лютого – День виведення радянських військ з Афганістану. Двадцять три роки тому останній солдат покинув землю цієї ісламської країни. Людські втрати у цій неоголошеній війні вражаючі. Загинуло майже 15 тисяч солдат та офіцерів радянської армії. З них – понад 2 тисячі українських юнаків.

А почалося все 25 грудня 1979 року, коли ввели радянські війська до Афганістану і почалася боротьба з озброєною опозицією – моджахедами.

За десятилітній період жорстокої війни радянська армія виконувала чимало завдань: охороняла стратегічні об’єкти, вела спільні з урядовими військами

бойові дії проти моджахедів, постачала зброю та припаси до країни.

Володимир Ілліч Волков вперше потрапив до Афганістану практично на початку війни, у 1981 році.

…Після школи Володимир вирішив вступити до Харківського військового льотного училища. Але в ті роки у сільських жителів паспортів не було, тому в Харкові від нього не прийняли документи. Та хлопець не відмовився від своєї мрії і після проходження строкової служби в лавах Радянської армії (у Германії) у 1974 році вступив до Васильківського технічного авіаційного училища. Здоров’я у хлопця було гарне, у техніці розумівся добре (перед армією отримав посвідчення механізатора), а друзі та командири підтримали Володимира у його починанні.

Через два роки, закінчивши училище, знову повернувся до обмеженого контингенту радянський військ у НДР. Прослуживши там певний час, приїхав додому, а саме до міста Олександрія Кіровоградської області, де почав працювати у вертолітному полку Київського військового округу. Служба проходила спокійно, дружина чекала вдома на його повернення, а Володимир з кожним днем набував все більшої майстерності у водінні гелікоптеру.

У 1981 році його направили до Афганістану.

- Перші враження - наче потрапили на розжарену сковорідку. Вдень температура повітря піднімалася до 45-50 градусів, - розповідає Володимир Ілліч. – Коли приїхали до Кандагару, де повинна була розміщуватися наша частина, навколо не було практично жодних стаціонарних споруджень. Тож нам довелося самим все будувати. Та і готувати їжу, пекти хліб та інше теж доводилося самим, бо на той час кухарів не було.

Уявіть собі: нам привезли приготовану їжу з іншої частини, але зберігати її ніде, холодильників не було. Тож довелося все за два дні з’їсти, щоб продукти не зіпсувалися, а потім вирили яму, до якої складали всі концентрати – сухарі, консерви. Бувало, прилетиш з бойового завдання, голодний як вовк, бо за цілий день не було можливості пообідати, розмочиш сухарі у консервах і похапцем їси, бо не виключено, що за півгодини знову треба летіти.

Чесно кажучи, мене дуже вражало місцеве населення: вони всі жили дуже бідно. Тож ми давали їм керосин, зерно, цукор, вони навіть їли консерви, які ми викидали, бо банки були здуті. Але завтра вони могли запросто нас убити, особливо під час свята Рамадана. Непоодинокі випадки, коли вони вбивали наших солдат і тут же, не відходячи від тіла, молилися Аллаху, раділи, що позбавили життя «невірного».

Пам’ятаю ще один випадок, який трапився зі мною особисто. Місцевий селянин попросив у мене керосину і я дав йому літрів 10. Наступного дня він привів до мене дівчину, якою «розплатився» за керосин. Вона не відходила від мене, весь час була поряд. Ми ледве змогли її повернути назад, при цьому довелося ще й приплатити батькові, щоб забрав її.

Протягом декількох років, коли Володимир Ілліч перебував у Афганістані, у нього було понад 700 бойових вильотів. Про них він розповідає не дуже охоче. Сказав лишень, що бували всілякі випадки. Часто доводилося проводити аварійне приземлення, вистрибувати з гелікоптеру на парашуті.

- Духи дуже раділи, якщо могли збити гелікоптер і поранити льотчика, - продовжує розповідь Володимир Ілліч. – При цьому труп убитого заміновували або відрізали частини тіла, знімали комбінезон і все це «вимінювали» у свого командування на гроші.

Частіше за все ми доставляли десантників у пустелю на завдання. Коли розвідка повідомляла, що певним курсом іде караван зі зброєю, ми направлялися туди, гелікоптер зависав у метрі над землею, хлопці десантувалися, а потім, піднявшись вище, координували їх рух. Бувало, що вже протягом півгодини доводилося повертатися на місце десантування, аби забрати поранених та вбитих. До цього так і не звик, хоча в Афганістані був двічі.

Через півтора роки усьому льотному складу необхідно проходити медичну комісію, тож Володимира відправили додому. Але вже у 1985 році він знову повернувся до Афганістану, у Кундуз.

- Того разу умови проживання були вже більш комфортніші, у кімнатах установлено кондиціонери, професійні кухарі готували їжу. Велику роль зіграло й те, що у мене вже був досвід роботи у бойових умовах. Вильоти були практично щодня, часто прилітав до своєї частини після завдань лише через місяць.

Повертаючись до розмови про місцеве населення, згадуючи про їх звичаї, не можу і сьогодні спокійно розповідати про ставлення до жінок: у Кабулі була площа смертників, на яку чоловіки приводили жінок, від яких хотіли позбутися. І разом з іншими чоловіками вони закидали жінок камінням. Нам неодноразово доводилося визволяти останніх від побоїв.

Під час затишшя у бойових діях наші солдати споруджували афганцям багатоповерхові будинки, але вони оселялися лише на І поверсі, інші залишалися вільними.

 До гелікоптеру чи в інше місце ходили лише натоптаною доріжкою, через те, що там було багато гадюк. Духи про це знали і часто ставили там розтяжки з гранатами.

…Коли закінчилася та неоголошена кровопролитна війна, Володимир Ілліч повернувся до Олександрії, де на нього чекала сім’я, і продовжив працювати у Київському військовому окрузі. Потім була аварія на ЧАЕС, де брав участь у ліквідації наслідків. Його льотний стаж становить 26 років. Має звання «старший прапорщик», нагороди - «Воїну-інтернаціоналісту», «За бойові заслуги», «За мужність і честь», а також ювілейні – «20 років виведення Радянських військ з Афганістану», «70 років Збройних Сил СРСР» та інші.

Сьогодні разом з дружиною Тамарою Андріївною проживає у Шийківці, разом пораються по господарству, на городі. Виховали двох синів Романа і Миколу, а першого онука назвали на честь дідуся Володимиром.

Міцного здоров’я Вам, шановний Володимире Іллічу! Бажаю Вам і усім вашим бойовим побратимам щастя, благополуччя, добробуту.

Олена КОЛЕСНІКОВА.

На знімку: В.І.Волков.