Общество

Суворі спогади про війну (від 2013 р.)

Суворі    спогади    про   війну

terz70rokivНапередодні знаменної для нас дати – 70-ї річниці визволення Борівщини від німецько-фашистських (див. Фотоархів - 70 років визволення Борівщини. 2013 р.) загарбників до районного Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) запросили поважних людей, які на власні очі бачили, що таке війна. Звичайно, вони мають за плечима величезний життєвий досвід, цікаві спогади, якими щиро діляться.

 Того дня на святковий захід, який мав назву «Засідання університету ІІІ-го віку, присвячений Дню визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників», прийшли учасник Великої Вітчизняної війни, тиловик І.Г.Горенко, учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни І.К. Куль, тиловик К.М. Соколова, дитина війни О.С. Богатирьова. Всі вони є підопічними Терцентру. Працівники цієї установи накрили для гостей святковий стіл, на якому за традицією, крім смачних страв, були й «бойові 100 грамів».  Тож, у дружній атмосфері гості мали можливість поспілкуватися й поділитися спогадами.

Першим почав розмову Іван Григорович Горенко:

 - Я народився у 1924 році у Боровій. Маю величезний строк служби в армії – 10 років. Мене призвали до лав Радянської Армії у 1940 році, присягу прийняв у 1941-му. Війну зустрів у Маріуполі,  служив  там у  авіазагоні. Спочатку літав на «кукурузнику». Нашу частину евакуювали до Куйбишева, пройшов держкомісію і був направлений до Енгельської військово-авіаційної школи. Згодом служив у Грузії. Під час бойових дій брав участь у завантаженні авіабомбами літаків, які здійснювали бомбардування ворожих сил, зокрема, у Сталін-граді.

У авіації на винищувачах почали літати жінки. На моїх очах  одного разу відбулася знаменна подія: Валентина Хомякова на літаку «ЯК-3» збила німецький літак. Вона стала першою жінкою в Радянському Союзі, яка збила ворожий літак. Відчуття гордості за наших жінок переповнювало душу.

 Німці мали звичку починати авіанальоти рівно опівночі. Таке траплялося неодноразово. А ще дуже часто вони викликали на бій «один на один» наш літак. Ми з землі спостерігали за такими поєдинками, затамувавши подих.

Бачив на власні очі Василя Сталіна, який приїздив до нашої частини. Вразило те, що він спочатку пішов не до начальства, а в казарми до солдатів, щоб поспілкуватися з ними.

Після війни я продовжував службу в авіації. Маю 7 годин самостійних польотів, а загальну кількість вильотів тоді ніхто не рахував. Літав на     «ЯК-9», «ЛА – 9», «МІГ – 17». Відчуття, коли кермуєш літаком, переповнювали серце. Це настільки приємно, що від радості перехоплювало дух.

Потім  спогадами про війну поділилася Ольга Семенівна Богатирьова:

 - Мене застала війна у Білорусії. Наша хата згоріла під час авіанальоту. Нас у батьків було п’ятеро, родина на собі відчула, що таке війна, голод. Одного разу налетіли фашистські літаки й почали бомбити. Вдвох із сестрою ми побігли за людьми, які шукали місце, щоб сховатися. Залізли у велику бетонну трубу, в якій вже сиділо чимало людей. Згодом люди побігли до лісу, ми теж. Вісім днів без харчів нам довелося блукати місцевістю. Вийшли до якихось покинутих городів, де знайшли дві капустини – і це було наше спасіння від голоду. А потім, пам’ятаю, йшли якось дорогою. Дуже хотілося пити. Разом із сестричкою підійшли до невеличкої водойми і набрали в долоні воду. Почали жадібно пити. Раптом чуємо – за спиною сміх. Це були німці, які глузували з нас, що п’ємо брудну ставкову воду… Працювати почала з 14-ти років. Доводилося виконувати важку роботу – носила цеглу.  А взагалі, війна – це дуже страшно, згадувати не хочеться.

До розповідей приєдналася Клавдія Михайлівна Соколова:

- Війна застала мене в рідному селі Геново Куп’янського району (зараз там розташоване сел. Лісова Стінка). Мені на той час було 15 років. Німці розбомбили міст через Оскіл в Сеньково та в Гороховатці. Біля нашого села теж був міст. І ось почалося його бомбардування. Було дуже страшно. Літаки скидували снаряди цілий день. Після цього жаху ми побачили дуже тяжку картину: безліч людей убито, калюжі крові. А в річці також були мертві люди й коні…

Запам’яталося спілкування з італійцями. Вони до нас ставилися добре і казали: «Не бійтеся нас. Ми змушені бути на війні, але зовсім не проти вас.» Для своїх бійців італійці варили смачний суп в казані. Якщо у них залишався суп, вони нам його віддавали. Та страва була дуже смачна, навариста, запашна. Як виявилося,  суп зварений був із жаб, а засмажений з любистком. Я запам’ятала той смак назавжди, і ніколи б не подумала, що скуштувала жаб’ячого м’яса. У мирний час скільки разів пробувала засмажити суп з любистком, та чомусь не виходило.

Працювати довелося також з 14-15 років в колгоспі. Під час війни ми копали протитанкові окопи, яких довелося зробити чимало.

І останнім розповів про події тих часів Іван Костянтинович Куль:

 - До армії потрапив без урочистостей: приїхали військові, посадили на бричку – і на передову. Воювали, можна сказати, грудьми: необхідного оз-броєння не було. Я потрапив у піхоту,  був розвідником. Брав безпосередню участь у форсуванні Дніпра. Пригадую, що на війні було дуже голодно. Одного разу, під П’ятихатками, ми забрели на покинуті городи і накопали моркви, щоб хоч якось вгамувати голод.

А найстрашнішим був випадок одного з боїв у с. Михайлівка під Кіровоградом. У нашому загоні налічувалося 40 бійців. Після атаки живим залишився лише я один. На війні отримав два важких поранення, лікувався у госпіталі…

Всі свідки війни підтвердили, що німці дуже жорстокі, але ще гіршими виявилися поліцаї з числа місцевих та румуни.

Звичайно, у одній статті неможливо розповісти про все, що пережили на своєму життєвому шляху ці люди, адже багато важливих подій у них відбулося і в мирний час. Всі вони мають величезний трудовий стаж. Багато сил і здоров’я вони втратили. Наше покоління дуже вдячне всім цим людям і низько вклоняється в знак шани й подяки.

А тепла зустріч, яка відбулася того дня в Терцентрі, була проведена за допомогою щирих і добрих людей, які надали спонсорську допомогу: приватних підприємців Кравчука Дмитра, Гладкова Сергія, Кравцової Валентини, Лучинської Людмили, Бондар Римми.

Тетяна КОЛЕСНІК.

P.S. До редакції надійшов колективний лист від Соколової К.М., Богатирьової О.С., Горенка І.Г, Куля І.К., в якому висловлюється щира подяка заступнику директора Терцентру В.М. Гоман, всім працівникам установи, спонсорам за чудову зустріч, теплий прийом, смачні страви і увагу, за те, що не забувають про пен-сіонерів та ветеранів і допомагають словом і ділом. Також ветерани щиро дякують за те, що їм надали можливість поділитися спогадами з читачами районної газети про участь у війні та відновленні держави після звільнення від загарбників.