Несуть нащадкам спогади свої

Ще один наш земляк погодився розповісти про події тієї страшної війни. Це – житель с. Піски-Радьківські Павло Порфилович Тертишний, який родом з села Василівка. Там 30 серпня 1926 року він народився у багатодітній родині. Дітей було у цій сім’ї десятеро. Батьки трудилися в колгоспі, а діти, звичайно, змалку були привчені до важкої сільської роботи. У 1934 році маленький 8-річний Павло пішов до школи. В рідному селі хлопець провчився 4 роки, а потім ходив до школи в Борову. Йому щоденно доводилося пішки долати понад 10 кілометрів в кожну сторону.

Мирне життя перервала війна. «З початком війни до нашого села вдерлися ворожі загони румунів – союзників німців. Вони змушували дітей і стариків носити ящики з патронами. Одного разу ми втекли, але румуни знайшли нас. За цей випадок поліцаї мене та інших кинули до в’язниці…», - ось такими важкими спогадами про окупацію поділився Павло Порфилович. 1 вересня 1943 року його призвали в армію. Служба тривала аж до 1950 року. Хлопця направили до артвійськ. Там він був спостерігачем-розвідником. Два роки Павло Порфилович був на фронті. Солдати спали у землянках. Харчувалися в основному соєвою кашею, супами, картоплею. Завданням військової частини було охороняти кордон із Фінляндією.Під час одного з боїв у 1944 році молодий боєць отримав поранення  в голову.

Ось настала довгоочікувана Перемога. Військову частину, в якій служив Павло Порфилович, розформували – жінок демобілізували, а чоловіків перевели до інших частин. Тож служба продовжувалася на виконанні інших завдань. Спочатку Павло Порфилович був направлений на охорону боєприпасів у бліндажах. Згодом він служив у Мурманську, Петрозаводську. Там були люті морози до 40 градусів. Серед військових проводили відбір до полкової школи радистів. У цю школу був направлений і Павло Порфилович, там він отримав необхідні знання, щоб працювати зв’язківцем. З часом його призначили начальником служби, яка передавала інформацію до радіоцентрів. Службу закінчив у м. Златоуст, звідки й демобілізувався.

Повернувся до рідної домівки, допомагав по господарству. Знання радиста знадобилися і в мирному житті – Павло Порфилович став працювати радистом-диспетчером в МТС (в машинно-тракторній станції). З майбутньою дружиною, Галиною Іванівною, він позна-йомився на роботі. Вона теж працювала в МТС. Молодята побралися, у них народилися близнята, але, на превеликий жаль, діти померли. Згодом доля подарувала подружжю ще двох дітей – Віру та Олександра. Вся сім’я переїхала жити в Піски-Радьківські. Павло Порфилович почав працювати механіком з механізації тваринних ферм. Згодом з’явилася необхідність вести бухгалтерський облік. Цю професію він опанував самотужки. Павла Порфиловича призначили працювати за-ступником головного бухгалтера МТС. На цій посаді він трудився до реорганізації, а згодом, вже на пенсії,  працював диспетчером.

Давно вже стали дорослими діти. Прийшла підступна старість, а з нею і хвороби. Зараз Павло Порфилович – інвалід війни ІІ групи. Він потребує протезування ноги. У нинішніх умовах це непросто. Але за хворим батьком доглядає син Олександр, який і живе разом з ним. Ось так, горе і радість вони розділяють на двох. За бойові заслуги Павла Порфиловича було нагороджено орденами «За мужність» та «Вітчизняної війни», медалями «За оборону Радянського Заполяр’я», «Ветерану Карельського фронту», ювілейними медалями.

Тетяна КОЛЕСНІК.