Люди твои, Боривщино

Ми завдячуємо їм життям (до Дня визволення Борівщини 2013)

Ми  завдячуємо їм життям

dvbor70  1Як добре, що ми поки що маємо можливість низько вклонитися живим свідкам найстрашнішої війни в історії людства, поспілкуватися із ними. Дух цих людей залишився незламним, вони змогли перемогти фашистську чуму, захистивши всіх нас від неї. Немає на світі таких слів, щоб передати всі почуття вдячності нашим дорогим ветеранам за їхній життєвий подвиг, за все, що вони зробили для нас у воєнні та мирні часи. Дуже боляче стає від думки, якою ціною ці люди вибороли для нас спокійне та мирне життя, скільки життів було покладено задля великої Перемоги.

Напередодні 70-ї річниці визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників випала нагода поспілкуватися з ветераном Великої Вітчизняної війни Василем Іллічем Бурлачкою, який мешкає у с. Піски-Радьківські. Цей поважний чоловік вже відзначив своє 92-річчя. І хоча його скроні вже давно побіліли, він не втратив сили духу, оптимізму. Його спогади є неоціненними для нащадків, адже він пройшов майже всю війну.

Народився Василь Ілліч 5 травня 1920 року у Пісках-Радьківських. У їхній сім’ї було п’ятеро дітей, батьки  - звичайні трударі-колгоспники. Аби прогодувати сім’ю, вони тримали корову, коня. Діти, звичайно, змалку були привчені до важкої сільської роботи, допомагали батькам по господарству, доглядати худобу. Згодом коня і корову здали у колгосп, для сім’ї настали важкі випробування. «Голод – то дуже страшно. Я на собі відчув, що  таке – голодувати», - сказав і  важко зітхнув Василь Ілліч…

Про свої шкільні роки він розповів, що почав своє навчання у Червоному Куті, зараз там вже немає хат. А колись стояли житлові будиночки,  школа. Перед війною юнак закінчив навчання.

 Здавалося, мирне життя буде завжди. Молодому Василю припала до душі гарної вроди дівчина Ніна. Молодята одружилися.

19 квітня 1941 року  Василя Ілліча призвали в армію. До війни залишалися лічені дні…

 Всі, як один, встали на захист своєї Вітчизни, своїх рідних. З  першого дня пішов на війну і Василь Ілліч, залишивши рідну домівку й молоду дружину. На фронті він був спочатку в піхоті, а потім у кулеметному розрахунку (штатному військовому підрозділі, який обслуговує кулемет). У 1941 року їхня частина розташовувалася під Львовом  у лісі. Яскраво закарбувалося в пам’яті колишнього бійця, як фашисти на літаках почали їх бомбити. Полк змушений був відступати, а батальйон, у якому воював герой нашої розповіді, повинен був прикривати наших бійців. Василь Ілліч брав також безпосередню участь у захисті Ізюмсько-Барвінківського напрямку.

Під час одного з боїв він отримав важке поранення в ногу. Лікувався у шпиталі в Пензі. Висновок лікарів був невтішним – відновити функції пораненої кінцівки неможливо, загрожувала  ампутація. Але все-таки ногу не відрізали, хоча вона так і не стала повноцінною. Молодий боєць отримав інвалідність, і 9 січня 1944 року його було демобілізовано.

Василь Ілліч повернувся  в рідне село. Його чекала дружина із синочком Мишком на руках, який народився у 1941 році. Треба було годувати сім’ю, тому колишній фронтовик, незважаючи на інвалідність, влаштувався на роботу. Спочатку  працював приймальником на бурякопункті, а згодом  возив бідони з молоком. Саме так його запам’ятали односельці: однією рукою цей чоловік спирався на палицю, адже здоровою була лише одна нога, а другою рукою він підіймав повний величезний бідон молока. Це важко уявити, адже здоровій людині нелегко навіть двома руками підняти такий вантаж, а Василь Ілліч це робив лише однією рукою. Трудився майже 30 років до самої пенсії.

Зі своєю дружиною, Ніною Євдокимівною, вони дали життя й виховали чотирьох дітей: трьох синів -  Мишка, Івана, Юрка -  і донечку Катю. На жаль, живі зараз лише Мишко та Іван. Син Іван зі своєю дружиною Надією доглядають батька, щиро і тепло згадують минуле. Вони розповіли, що Василь Ілліч гарно грав на балалайці, співав. А ще  в’язав з лози кошики. Відразу можна помітити, що у цій родині панують злагода, величезна повага до людей старшого покоління.

 Колишнього фронтовика за бойові заслуги було нагороджено орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медалями Жукова та    «Захисник Вітчизни», ювілейними медалями.

                          *******************************

dvbor70  2Минають роки, відлітають у вічність. Та ніколи не зникне з пам’яті життєвий подвиг тих, хто подарував нам можливість жити під мирним небом.

  Володимир  Олександрович Андріянов  народився у 1927 році в Росії в Тульській області. У їхній сім’ї було троє дітей. Батьки працювали в колгоспі. Як і всі на той час, малий Володя у 8 років пішов до школи. Та з початком війни навчання припинилося. Хлопець пішов працювати у колгосп. Його щоденна робота тривала до  тих пір, поки окупанти не прийшли в їхнє село. Володимир Олександрович згадує: «Першого разу, коли німці з’явилися в селі, вони людей не чіпали, ловили курей, смажили їх та їли. Ворожий загін пішов на Тулу. Приблизно через місяць гітлерівці повернулися за примусовим збором харчів у населення – брали все: і поросят, і курей, і овочі. Одного разу, пам’ятаю, ночували фашисти в нашій хаті. Загони Радянської Армії невпинно вели наступ. Ворожі солдати в паніці прокинулися серед ночі, поспіхом заплигували в машини й тікали. А ті автомобілі, які не заводилися, вони покидали.» 

Після звільнення рідного села молодому Володимиру прийшла повістка в армію. Його військова служба розпочалася 1 грудня 1944 року в учбовому артиле-рійському полку. Там він навчався на зв’язківця. Після закінчення навчання потрапив до маршроти. Запам’яталося, що тоді у казармах було дуже холодно, коли вранці вставали з ліжка, на одязі був іній. Дошкуляло й погане харчування – багато солдатів пухли від голоду. Юних бійців готували для відправки на фронт. Але воювати не довелося, бо у травні 1945-го настала велика Перемога.  Володимира Олександровича  направили до школи сержантів. Після навчання його призначили командиром відділення по зв’язку. На цій посаді він був до самої демобілізації. Під час служби доводилося часто їздити у відря-дження  по багатьох містах Росії. Був навіть у Туркменії. А наприкінці служив у Чугуєві.

Майбутня жінка Віра Іванівна працювала на той час на заводі в Харкові. Тож зустрів свою долю Володимир Олександрович на Харківщині. У 1951 році він демобілізувався, а 9 травня 1952 року в урочистій обстановці молодята стали на весільний рушник. Жінка родом із Пісок-Радьківських, тому подружжя приїхало жити саме сюди. Володимир Олександрович працював робочим на залізниці понад 30 років. У цій сім’ї народилося й виросло три доньки: Рая, Ніна, Віта, які подарували своїм батькам шістьох онуків. А ще у цій родині вже є 4 правнука…Усе своє сімейне життя вони провели,  постійно підтримуючи один одного. І не випадково, що подружжя Андріянових разом ось уже 60 років!

За службу в армії Володимира Олександровича було нагороджено орденами «За мужність» та «Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня», медалями Жукова,  «Захиснику Вітчизни», ювілейними медалями.

Тож низько вклоняємося всім вам, дорогі ветерани, і дякуємо за ваш подвиг!

Тетяна КОЛЕСНІК.