Незабутній слід

Мешканці нашого району нещодавно відзначили 70-у  річницю визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників. Борівчани свято шанують пам’ять воїнів-визволителів, а також своїх земляків, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Мій прадід Григорій Андрійович Запорожченко був не тільки роботящою, але й дуже хороброю людиною. Його знали не лише в Підвисокому. В районі й за його межами було добре відоме ім’я учасника Великої Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу Григорія Андрійовича Запорожченка. Чотири роки війни - глибокий і незабутній слід у житті мого прадіда. Часто ветеран повертався в пам’яті до запеклих боїв під Сталінградом, Курськом, Бєлгородом, на Дніпрі. Свист трасуючих куль, вибухи снарядів, мін, атаки, атаки і... прощання з вірними, хорошими товаришами, прощання назавжди. Жорстока була війна. Багато мені розповідали про мого прадіда мій дідусь, тато, сусідки, які пам’ятають його.

Ще маленькою я роз-глядала на пожовтілих від часу фотографіях нагороди на грудях мого прадіда. Орден Леніна і медаль «Золота Зірка», орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За оборону Сталін-града», «За визволення Белграда»...- хоробро бився мій прадід на багатьох фронтах... За форсування Дніпра йому вручили найвищу нагороду- орден Леніна і медаль «Золота Зірка». В цих боях він про-йшов справжню школу мужності.

Перше бойове хрещення відбулося для нього під Харковом. Його батальйон повітряного нагляду оберігав місто від ворожих літаків. Проте сили були нерівні. Ескадра за ескадрою налітали бомбардувальники і винищувачі, засипаючи квартали, вулиці градом куль, бомбами.

Тяжко було на душі, коли відступали. Адже кожен солдат вірив, що прийде час наших перемог.

1942 рік. Нарешті  й вони відчули радість перемоги. Цю радість Григорій Андрійович Запорожченко пізнав під Сталінградом. Тут він вступив до лав КПРС.

Курськ-Орловська дуга, Бєлгород, Харків. Так, він знову зустрівся з цим містом. Проте в іншій ролі - визволителя. Йому вже доручили командувати підрозділом зв’язку. Весь час вони знаходились на передовій, підтримуючи чіткий і безперебійний зв’язок в дивізії. Під градом куль, вибухами мін, снарядів доводилось тягнути телефонні кабелі, ризикуючи життям, знаходити пориви.

Він пам’ятав, як одного вечора, напередодні взяття Харкова, вже вкотре одночасно з вибухом міни завмер їхній телефон. За кілька хвилин до цього два його бійці поповзли назустріч смертоносному вогню.

- В сорочці народився,- казав йому телефоніст, коли він вкотився в бліндаж. - Весь одяг на тобі, сержант, прошитий кулями, а сам - без подряпини...

Кажуть, що сміливого й куля боїться. Тоді він не пригадував цієї приказки. Але ніколи не розгублювався, разом із бійцями своєчасно приймав рішення і завжди його підрозділ першим забезпечував зв’язок з передовою.

Після звільнення Харкова вони з боями йшли через Мерефу, Красноград, Бабаї. Ворог хоч і чинив опір, але відчувалось, що він поспішав до на-дійного рубежу-Дніпра.      Саме тут сподівався зупинити переможний наступ бійців нашої армії.

У багатьох місцях йшла підготовка до форсування річки. Готувались і вони, зв’язківці. Саме в цей час до батальйону зв’язку прибув молоденький лейтенант.

Йому і доручили разом з першими бійцями переправитися на ворожий берег, забезпечити зв’язок із плацдармом.

Минула година, друга. Вже було чути шалену стрілянину - це закріплялись на невеличкому шматочку землі піхотинці, їм би допомогти, вдарити по ворогу далекобійною артилерією. Але мовчав телефонний апарат.

- Кому доручено встановити зв’язок?-розгніваним голосом запитав командир дивізії.

-Лейтенанту Білоусу,-відповів їхній командир.

-Хто такий?       Не чув про нього. Хіба у вас не має досвідчених зв’язківців, перевірених у боях? Швидко посилайте іншу групу,-дав вказівку комдив.

А через декілька хвилин його відділення одержало завдання негайно встановити зв’язок. Виконали вони його  своєчасно. За-тримались би на півгодини - і зустрічали б їх на «п’ятачку» вже вороги.

Доповівши ситуацію, він корегував вогонь їхніх батарей. І не витримали гітлерівці. Відступили, залишаючи вбитих і поранених, розбиті танки. Ось за цей бій і був він удостоєний високої нагороди.

Потім були бої за звільнення Молдавії. Через деякий час їх з квітами в руках зустрічали жителі   міст Румунії, Болгарії, Югославії... А День Перемоги зустрів у Австрії.

Його пам’ять назавжди залишиться в наших серцях.... Ім’ям Григорія Андрійовича Запорожченка названо центральну вулицю села Підвисоке.

Юлія ПАРХОМЕНКО.

Учениця 9 класу Підвисочанської ЗОШ.