Общество

Їх юність фронтова в історії і в серці

Їх  юність  фронтова  в  історії  і  в  серці

tverdНапередодні 71-ї річниці Визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників  ми вклоняємося перед ратним подвигом солдатів нашої Батьківщини. Низький уклін і вдячність усім, хто винесли на своїх плечах біль, кров і смерть, підняли країну з руїн. Мільйонами людських життів заплатив наш народ за позбавлення світу від фашистської чуми. У багатьох сім’ях живе гірка пам’ять про війну, про близьких, які не повернулися з її кривавих полів. Наші співвітчизники пройшли суворе ви-пробування на міцність, мужність, на здатність зберегти в собі гідність і кращі людські якості, усім своїм життям показавши, яким має бути покоління Переможців.

Напередодні святкування 71-ї річниці доля подарувала знайомство з учасником бойових дій та ветераном Великої Вітчизняної війни Твердуном Дмитром Феоктистовичем.

Народився Дмитро Феоктистович  1927 року у селі Радьківка Борівського району. У цьому ж селі, на мальовничих берегах Оскола, пройшли його шкільні роки. Тут він мріяв про майбутнє. Проте війна перекреслила всі плани і сподівання. Звістка про початок віроломної війни застала молодого хлопця  вдома, обірвавши безтурботну юність.

- Нас, молодих, відданих своїй Батьківщині, почали залучати на будівництво окопів шириною 24 метри, а глибиною 2,5, - згадує Дмитро Феоктистович. - Німці швидко наближалися, періодично обстрілюючи з літаків місця, де проводилися роботи на оборонних об’єктах. Через деякий час фашисти уві-йшли і на  Борівщину. Почалися жахливі роки окупації. Не раз зі своїми товаришами потрапляв під гарячу руку німців та був жахливо побитий…

У 1944 році я пішов до лав армії в м. Володимир Харківської області піхотинцем в пересильному пункті, де служив до закінчення війни. День Великої Перемоги був для нас приємно  хвилюючим, радісним, всі плакали, обіймалися. Але повернення додому не було тривалим, оскільки відразу  ж потрапив на Японську війну. Нашу військову частину направили на службу до Монголії. Ціле літо і аж до Нового року там ми займалися навантаженням боєприпасів, після чого привезли нас до Китаю. В Китаї я служив у комендантському взводі - доводилося і на постах стояти, і банки охороняти… 

Та солдат був вимушений вийти зі строю. Через стан здоров“я Дмитро Феоктистович був комісований додому, де на нього з радістю чекала його родина. Повернувшись, пішов працювати в колгосп, познайомився з майбутньою дружиною,  у 1949 році одружилися. Має Дмитро Феоктистович чотирьох синів, семеро онуків та шестеро правнуків, які проживають в інших містах, та часто приїжджають відвідати люблячого батька та дідуся.

Нині чоловік на заслуженому відпочинку, має за плечима багато років трудового стажу.

За ратні і трудові подвиги  Д.Ф.Твердун  нагороджений орденами «Вітчизняної війни ІІ ступеню», «За мужність», медаллю   «За перемогу над Японією» та іншими.

Ще одним учасником бойових дій  з села Радьківка є Швидич Іван Олександрович 1927 року народження. Він - із покоління, яке не обминула чорним крилом та страшна війна. А йому ще й довелося пройти її фронтовими дорогами…

Страшне слово «війна» ураганом влетіло в життя підлітка та всього мирного населення, і Іван вже відчував її смертельний подих. Село потрапило в окупацію. Немов чорні хмари, нависли  горе і смуток. За кілька днів молодь опинилася в тісному оточенні, влаштованого фашистами. З лайкою і погрозами вдиралися вони в кожну оселю і, не питаючи ні віку, ні прізвища, виганяли на подвір’я і гнали до колони таких же невільників. З людьми поводилися, як з худобою, навіть у сні не присниться те страхіття, що довелось пережити їм.

Коли Іван Олександрович досягнув повноліття, в 1944 році пішов до армії, де спочатку потрапив до учбового полку, в якому три місяці опановував тонкощі операцій радиста, а звідти – на південно-західний фронт. У безперервних боях минула осінь, настала зима з вітрами і морозами. Строчили кулемети, рвалися снаряди й гранати, горіли танки,  все навколо затягувалося чорним димом. Здавалося, що в цьому пеклі важко залишитись живим.

 На щастя, доля уберегла його від поранень і найщасливіший день для радянського народу - День Перемоги -  він зустрів уже в Німеччині.

 Військові заслуги нашого земляка командування відзначило орденами та медалями Великої Вітчизняної війни.

Після закінчення війни Іван Олександрович прослужив ще 5 років, після чого демобілізувався й повернувся додому.

 До життя повернулись міста і села, спалені в боях. У 1951 році одружився на Ратушній Зінаїді Костянтинівні, закінчив курси трактористів та працював комбайнером у колгоспі. Трьом синам дала життя  ця скромна пара. Зараз мають онуків та правнуків (і, до речі, всі - хлопчики). І хоч воєнні та мирні будні позаду, колишній солдат згадує своїх побратимів, друзів та колег. Радіє від того, що на землі перемогло життя і що в ім’я його не даремно пройдені тернисті шляхи війни.

Ветерани Великої Вітчизняної… Вони перемогли могутнього ворога, піднімали з руїн країну, відбудовували сплюндроване господарство. Все змогли, все витримали і прожили достойне життя. І зараз приймають заслужену шану від вдячних нащадків.

Іван Олександрович Швидич  вітає всіх своїх побратимів, жителів району з 71-ою річницею мирного життя. Бажає всім здоров’я, спокійних років, а молоді - бути гідними тих, хто на фронтах виборював цей мир і спокій!

А від себе особисто хочеться сказати ветеранам такі слова:

Спасибі рідні, вам, за перемогу,

За те, що землю

спопелити не дали,

За сині весни, за поля родючі -

За мир, який для нас ви принесли.

Спасибі вам за те, що ви живі,

Що не пішли з життя цього так рано,

Низький уклін вам

щирий, до землі,

Спасибі, сивочолі

ветерани!