Життєвий подвиг матерів
У наш час важко знайти молоді сім’ї, які наважуються на виховання більше двох дітей. Ще важче знайти родини, в яких виховується п’ятеро та більше дітей. Звісно, батьки думають про те, щоб забезпечити свою дитину всім необхідним, допомогти їй отримати освіту, підготувати до дорослого життя…Кажуть, життя таке складне, що хоча б одну дитину виховати.
Але воно й раніше не було легким, а от багатодітні сім’ї не були рідкістю. І як радіють зараз ці родини, збираючись у великому сімейному колі за святковим столом, як пишаються багатодітні батьки тим, що подарували життя дітям! Нехай іноді було важко: безсонні ночі, дні в турботах, але батьківські серця з кожним днем наповнювалися гордістю за своїх дітей, вони й зараз пишаються ними, знають, що недарма вкладали душу й серце в них, адже вдалося виховати справжніх Людей – працьовитих, чесних, порядних. А ще діти дарують незрівнянну радість – онуків, які своїми дзвінкими голосочками роблять звичайний будинок казковим. Хочеться, щоб для таких родин все життя було доброю казкою, якій немає кінця.
«Стати матір’ю – просто, непросто нею бути», - говорять у народі. А бути матір’ю п’ятьох і більше дітей - це подвиг, звання «мати-героїня», що присвоюють таким матерям Указом Президента України, - одне з найпочесніших у нашій країні. Яке ж велике й щире серце повинне бути в такої матері, щоб кожній своїй дитині подарувати його частинку!
В селі Чернещина всі добре знають родину Дацюк. Валентина Михайлівна разом зі своїм чоловіком Петром Григоровичем виховала 7 дітей. Найстарша донька Ліля теж стала багатодітною матусею, подарувала своїм батькам трьох онуків, син Валентин – двох, а всього в сім’ї Дацюк їх 8. Коли приїхали з представником Борівської районної державної адміністрації і секретарем Чернещинської сільської ради вручати Валентині Михайлівні посвідчення матері-героїні й подарунок від сільської ради, в хаті було весело від дитячих голосів: на цю подію зібралася частина дружньої родини – доньки Ліля, Алла, син Валентин, онуки. На жаль, не всі діти залишилися у рідному селі - доньки Світлана й Алла, сини Олександр, Валерій і Вадим живуть і працюють у Харкові. Але як тепло на душі, зізнається мати-героїня, коли з’їжджається вся рідня!
Головне, чому Валентина Михайлівна і Петро Григорович учили всіх дітей – бути працьовитими, бо самі ніколи не сиділи без роботи. Все життя тримають велике підсобне господарство, працювали в СТОВ агрофірмі «Новий шлях». На все вистачало сили: і господарство дбати, і на роботу ходити, і дітей доглядати. Саме вони, діти, й давали силу батькам, і як би не було тяжко, та у відчай не впадали ніколи: знали, що на них лежить відповідальність за долю дітей.
Нелегким було життя Євдокії Миколаївни Гонтар, якій теж присвоєно звання матері-героїні. Народилася й виросла вона 1926 року в с. Чернещині. У 1943 році змушена була покинути рідне село й працювати на заводі, на якому виготовляли воєнну зброю. Додому Євдокія Миколаївна повернулася в 1947 році, через рік вийшла заміж. Зі своїм чоловіком Василем Івановичем виховали п’ятьох дітей. Особливо важко було в післявоєнні роки. Перша донька Ніна народилася в 1949 році. Цю жінку знають дуже добре в с. Підлимані, де воно провела значну частину свого життя. Ніна Василівна 22 роки працювала бухгалтером Підлиманської сільської ради, зараз вона на заслуженому відпочинку, нещодавно переїхала жити до своєї матусі, і в Чернещині без неї не обходиться жодне свято: її прекрасний мелодійний голос зачаровує жителів села.
Євдокія Миколаївна Гонтар вважає себе щасливою жінкою, а ще – багатою. Її багатство – доньки Ніна, Галя, Людмила, син Олексій, 8 онуків і 5 правнуків. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і несуть естафету від покоління до покоління. В них продовжується життя.
Мати-героїня Любов Олександрівна Швець з с. Підлимана своїх п’ятьох дітей піднімала на ноги сама. Доводилося багато працювати, щоб забезпечити родину всім необхідним, та вона ніколи не скаржилася на долю, лягала спати й прокидалася з однією думкою: мої діти будуть щасливі! Сили й енергії в цієї жінки багато й досі – вона, будучи вже на пенсії, й зараз працює, щоб допомогти дітям, онукам. Доньки Катерина, Світлана, Галина та син Олександр вилетіли з рідного гнізда й назад не повернулися, роз’їхалися по країні, а старша Тетяна з чоловіком і трьома дітьми живе в Єгипті. Сумує материнське серце за дітьми, онуками, тож і не сидиться Любові Олександрівні вдома: наче нещодавно в хаті лунав дитячий сміх, а зараз стало пусто й самотньо. І їде вона провідати рідних то в Одеську область, то в Донецьку. Діти з нетерпінням чекають свою матусю в гості, вони вдячні їй за безмежну материнську любов, за підтримку, допомогу. І хоча живуть всі далеко один від одного, але їх єднає міцний родинний зв’язок, пам’ять про рідне село, рідну хату, роки дитинства, які, може, й не були безхмарними, але були щасливими.
Ці жінки, матері-героїні, віддавали тепло свого серця дітям, тож нехай материнські серця завжди будуть зігріті любов'ю близьких!
Тетяна ГУНЬКО.
