Життєві стежки  

   Моє дитинство охоплене обіймами історій, над якими можна пожартувати  і над якими потрібно добре замислитися. Спогади бувають різними, але для мене тільки від цієї людини вони є добрими, ласкавими, сповненими безмежним щастям.  Це мій дідусь – Глущенко Павло Якимович.                                                                                         

 17 квітня 1940 року в селі Глущенкове, сім’ї селян, народився мій дідусь. Та ще з перших років життя доля взяла його на випробування.                      

   Мій прадід, Глущенко Яким Павлович, пішов на війну і з 1941 року вважається зниклим безвісти. На жаль, мій дідусь зовсім не пам’ятає свого батька. «В сім’ї нас було четверо. Мати тяжко працювала, а так хо-тілося її материнської ласки! Ми також не засиджувалися вдома, адже кожен хотів їсти», — з тремтінням у голосі розповідав дідусь.

   А ось і школа. Це вже невеличка радість, надії та сподівання на краще. «Любив ходити до школи, дізнавався щось нове, ще невідоме мені. Адже саме навчання відволікало  від метушні, що діялася за вікном». Влітку хлопчик пас телят у колгоспі, завжди допомагав матусі з вівцями. А ось перша для дідуся хвиля голоду. 1947 рік — найстрашніший, найжорстокіший, він змушував страждати не тільки дорослих. «Пам’ятаю такий був голод, що й плакати не було сил. Страшенні побори. Саме вони забирали все». Що може бути ще страшніше? Хвороба. Хвороба, від якої ледь не втратив життя.                                                                                                                          

   «Вівці, мої вірні товариші! Але саме від них я заразився страшною інфекцією. Добре, що все минулося». Та, приїхавши після дворічного лікування додому, на нього чекала погана звістка. Захворіла мати, вона змушена була покинути дітей і поїхати лікуватися. «Добре, що в нас була тітка, яка завжди нам допомагала, на неї була остання надія, поки матуся видужувала».                                                                                                           

   Після закінчення семирічної школи дідусь став скотарем. Та й  тоді легше не стало. Доводилося  косити сіно сапкою, ходити до перших заморозків босоніж, допомагати доїти меншій сестрі козу. І ось, нарешті, доля посміхнулася дідусеві: в 1961 році вступив до Липковатівського училища механізації широкого профілю за фахом комбайнера. «Грошей не було. Додому їздив рідко. Але не сумував, тому що відчував, що скоро скінчаться ці муки, і на моїй стежині знову засвітить сонце». І дідусь не помилився. Після закінчення училища почав працювати на комбайні в колгоспі «Правда». Високий, стрункий, темнорусий, з чарівною посмішкою парубок не міг довго залишатися без дівчини. Невдовзі хлопець познайомився з тендітною красунею.                                                                                                                  

   «Він зачарував мене своїм співом, посмішкою і блакитними очима», — розповідала бабуся. Через півроку вони одружилися. Невдовзі у них народився син — мій тато, а через чотири роки і донька. Наразі сім’я Глущенко має двох дітей і чотирьох онуків. Щастю немає меж. Разом вже крокують 47 років.  Моя бабуся, Ніна Олександрівна, завжди була і залишається вірним другом, надійним помічником і коханою людиною. Мені здається, їх почуття ніколи не згаснуть.

   Одного дня я запитала дідуся: «Ви прожили 72 роки, бачили і погане, і хороше. Що вразило найбільше?» На що він відповів: «Ніколи б не хотів повертатися в післявоєнні роки.   Шкодую, що не пам’ятаю свого тата. Кожен день, прокинувшись, я його виглядав, сподівався, мріяв, як буду зустрічати. Та не судилося… Тому живи і радій, що живеш так, як хочеш ти. Роби добро для людей, не чекаючи за це подяки».

   Павла Якимовича завжди цінували в колгоспі: він був незамінним і надійним механізатором. Виконував свою роботу на всю потужність, просто не міг без неї жити. Завжди користувався повагою і авторитетом у односельців та ніколи від цього не зазнавався, усе життя був порядною та скромною людиною, його згадують як  гарного наставника і вчителя для молоді, тому недаремно більшість юнаків-помічників під час жнив намагалися потрапити до екіпажу Павла Якимовича.

                Життя прожить — не поле перейти,

                А скільки ж Ви отих полів сходили?

                Вклонялись до землі Вам колоски,

                Неначе за турботу дякувать хотіли…

   Немало довелося пережити моєму дідусеві на своєму трудовому шляху: неймовірна жнивна спека і збирання цукрового буряку на полях, скутих морозом; хвилювання за незібрані зернові під час затяжних дощів і радість за рекордні урожаї; нічні авральні ремонти і освоєння нової техніки. Та чого тільки й не було! Наполегливість, працелюбність, завзятість,  відповідальність  завжди допомагали дідусеві в будь-яких життєвих ситуаціях залишатися справжньою людиною. Тож  коли після 35 років чесної праці, пішов на заслужений відпочинок, не зміг довго засиджуватися без діла. Почав активно займатися бджільництвом. Знайшов заняття для душі. Мед з його пасіки славиться навіть за межами нашого району.

   Мій дідусь має багато грамот, медалей, дипломів. В 1981 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Дитина війни, ветеран праці, ударник багатьох п’ятирічок. Але найпочесніше — бути незамінним і коханим чоловіком, справжнім батьком і най-прекраснішим дідусем. Тому, дідусю, зараз я звертаюся до тебе:«Пам’ятай, що в тебе є родина, яка тебе завжди підтримає, яка тебе кохає і не уявляє життя без тебе! Ми  тобою пишаємося!»

Ольга ГЛУЩЕНКО.

Учениця 10 класу Дружелюбівської ЗОШ.