Общество

Фронтовими дорогами війни

Фронтовими дорогами війни

vijnaВсе менше і менше залишається в живих свідків та учасників Великої Вітчизняної війни. Про найжахливішу війну в історії людства, яка забрала мільйони життів, ніколи не забуде покоління, на долю якого випали неймовірні  випробування та страждання. Не мають права забувати про Великий подвиг своїх дідів та прадідів нинішнє та прийдешнє покоління. Саме тому спогади фронтовиків є безцінним скарбом для кожного з нас.

Гвозденко Анастасія Оксентіївна  про події Великої Вітчизняної війни згадує з сумом та болем у очах.  Разом зі своїми бойовими товаришами, визволяючи рідну землю від фашистської чуми, пройшла фронтовими дорогами через увесь Радянський Союз,  переживала гіркі хвилини втрат друзів та однополчан та, безумовно, добре пам’ятає хвилюючу мить радісної Перемоги. І хоча від тих буремних подій минуло вже багато років, Анастасія Оксен-тіївна ще й досі не може спокійно розповідати про війну. В неї  і зараз на очі навертаються сльози, а серце щемить від пережитого.

Народилася 1926 року в селі Гороховатка Борівського району Харківської області у великій родині, де виховувалося вісім дітей. Щоб хоч чимось допомогти сім’ї, яка жила бідно, після закінчення 6 класів Гороховатської середньої школи пішла працювати в колгосп. Війна для Анастасії розпочалася в 1943-му, саме тоді вона пішла добровольцем записуватися до військкомату. Після 6-місячних курсів у медсанбаті  крокувала із фронта на фронт, як санінструктор у 45-ій Гвардійській Червонознаменній дивізії 161 полку, підбираючи  поранених солдатів. Часто Анастасія Оксентіївна  подумки прокручує своє життя.  Всього було на її  віці: хорошого й не дуже. Багато фрагментів збереглися в пам’яті, а дещо й стерлося назавжди.

Скільки довелось медсестрі перев’язати ран: і легких, що подавали надію на швидке одужання, і важких, смертельних. Але завдання було однакове – боротись за здоров’я людей, допомагати їм швидше стати на ноги. Після кожного жорстокого бою доводилося підбирати поранених, виносити їх з-під розвалин, надавати  першу допомогу, доставляти до госпіталю. Скільком солдатам і офіцерам дівчина врятувала життя! Скільки винесла з поля бою, перев’язала ран, спинила кров!

Залучали їх і рити окопи, й гасити запалювальні бомби, все доводилося робити… Та найбільше дошкуляла особиста безпорадність перед молодими солдатами, майже хлопчиками, коли життя його, тільки-но розпочавшись, уже закінчилося отут, поряд з тобою.

«А найтяжче було, - ділиться спогадами Гвозденко А.О., – коли перекидають нас із фронту на фронт.»

Відчувала, як власний біль, страждання поранених солдат. Йшли безперервні сутички з німцями,   у медсанбат постійно привозили солдат із пораненнями різного ступеня.

Багато медпрацівників  загинуло під час тієї страшної війни. Часто повз Анастасію Оксентіївну пролітали ворожі кулі. А пару міліметрів в той чи інший бік могли б обернутися фатально.

Жінка - фронтовичка пройшла дорогами увесь Радянський Союз, дійшовши  до Фінляндії, коли Сталін віддав наказ про демобілізацію жінок. Найбільше закарбувалися в пам’яті радість, щастя, які відчули солдати в День Перемоги. Та й місцеві жителі раділи не менше - їм теж набридла війна.

Після закінчення війни поїхала в с.Ханжонковка Донецької області та до пенсії  пропрацювала там  у техснабі. Заміж вийшла теж за учасника бойових дій, виховали сина та доньку. Зараз має 5 внуків та 2 правнуків.

Пішовши  на пенсію, повернулася до рідного села Гороховатка, де проживає й зараз. За свій бойовий шлях Анастасія Оксентіївна отримала багато нагород, ціну яких не можна передати. Серед них: «Медаль за перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні», «Медаль Жукова», «Орден Вітчизняної війни за хоробрість, стійкість і мужність, проявлену в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками», «Медаль за оборону Радянського Заполяр’я» та багато ювілейних медалей.

Коли жінці дозволяло здоров’я, то кожного року 9 травня вона приїжджала до церкви, щоб вклонитися та пом’янути тих, хто спить вічним сном, віддавши своє життя за визволення Бать-ківщини. По сьогоднішній день вона  дякує Богу за те, що врятував її у тій кровопролитній жахливій війні.

І хоч зараз Анастасії Оксентіївні вже 88 років, у своїх спогадах вона все та ж молода й безстрашна фронтовичка, якою була колись…

Все менше й менше залишається з нами живих свідків історії – тих, хто воював на фронтах Великої Вітчизняної. Шануймо їх, бо вони це заслужили своїм життєвим подвигом!

Наталія Василенко.