Жінка, яка наближала велику Перемогу
Наближається визначна дата для всіх жителів нашого району – визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників. Ми з величезною вдячністю вкотре згадуємо тих людей, які зробили все можливе, а іноді, і неможливе, аби наблизити велику Перемогу. Скільки людей віддали своє життя і здоров’я на полях битви, скільки жінок, дітей, літніх людей самовіддано працювали, щоб забезпечити нашу армію всім необхідним. Вони вистраждали для наступних поколінь мирне життя. Як добре, що серед нас ще є ті, хто виборов Перемогу, хто може розповісти про події тих часів.
Напередодні Дня визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників Марія Давидівна Ткачова, наша землячка, погодилася розказати про свій життєвий шлях, який пролягав і через страшні роки війни. Народилася жінка 26 червня 1925 року у с.Слобідка. Хата стояла на березі річки Оскіл (зараз це місце знаходиться під водами водосховища). Батьки працювали у колгоспі «Зелений луг». Мама виконувала різні сільгоспроботи, батько був бригадиром, завгоспом, продавцем. У їхній сім’ї народилося четверо дітей – Микола, Іван, Надія та Марія. У Слобідці на той час була початкова школа. Тож Марія саме в ній провчилася 3 класи, а потім у 13 років пішла працювати в колгосп, у якому трудилася до 1939 року. Цього ж року вона вирішила стати вихователем дитячого садка, бо робота з дітьми їй дуже подобалася. У 1940 році почала опановувати професію на курсах вихователів у Боровій, та навчання перервала війна…
Юнаків та дівчат посилали рити окопи. Серед них була і Марія Давидівна. Вона пригадує, що першого разу її направили на цю роботу поблизу м. Чернігова у с. Тернівка. Фронт проходив на відстані трьох кілометрів від того села. Та не судилося саме там працювати – почалося бомбардування німецькими літаками. За іронією долі нашим юнакам та дівчатам тільки дали миски з їжею, як несподівано налетіла ворожа авіація. П’ятеро дівчат, серед яких була і Марія, відбилися від свого загону, і їм довелося повернутися додому. Згодом її та брата Миколу направили копати окопи у район м. Ізюма. Окопи треба було робити протитанкові – глибиною до трьох метрів, щоб танк зміг повністю заховатися там і проводити спостереження зі своєї башти. Люди працювали у важких умовах. Їли покришений хліб з олією, трохи присипавши цю страву сіллю. Прикро було тоді нашій молоді спостерігати, як німці захоплювали територію зі щойно викопаними окопами і з них же починали обстріл радянських військ. Усі ми знаємо, які жорстокі бої йшли в м. Ізюмі, наскільки кривавими вони були. Але віра в Перемогу допомагала вистояти.
На долю Марії випало рити окопи і у Святогірську, і у Старобільську та ще у багатьох місцях. Довелося будувати дерев’яний міст через Оскіл, який з’єднував Борову й с.Гороховатку (на цьому місці знаходиться сучасний автомобільний міст). На тому будівництві вони забивали в землю великі дерев’яні колоди. Ще один місток вона споруджувала за с.Бахтин. Там Марія подавала колоди чоловікам. Жінкам доводилося стояти у холодній воді, але роботу треба було виконати вчасно. Крім того, їм доручали чистити гвинтівки. Тож можна сказати, що наші дівчата нарівні з хлопцями зазнали усіх труднощів, які принесла на своїх чорних крилах жорстока війна.
Та ось, нарешті, жадана Перемога! Марія Давидівна повернулася до мирної професії – вихователя. Майбутній чоловік, Михайло Пилипович, жив у хаті, яка розташовувалася навпроти хати, де мешкала Марія, тільки їх розділяв Оскіл. Хлопець був гарним гармоністом. Його пісні лунали через річку, і вітер розносив чарівні звуки далеко за течією. У 1947 році молоді побралися. У них з’явилося троє діток – Олена, Леонід та Любов. Сім’я проживала в різних місцях. Марія Давидівна працювала у колгоспі на рядових роботах, а її чоловік – оператором машинного доїння на фермі. Життя подарувало їм четверо онуків і п’ятеро правнуків.
За свої заслуги на війні та невтомну працю в колгоспі жінку нагородили ювілейними медалями та медаллю «Ветеран праці». Зараз про неї піклуються діти.
Шановній Марії Давидівні та усім, хто наближав Перемогу над ворогом, бажаємо міцного здоров’я, підтримки та шани з боку вдячних нащадків.
Тетяна КОЛЕСНІК.
На знімку: Марія Давидівна Ткачова.
