В бій не заради слави - заради життя на землі
З кожним роком відходять у Вічність ветерани Великої Вітчизняної війни, забираючи з собою біль, тривоги і найцінніше - спогади. Спогади про нелегку юність, про фронтових друзів, про мужність і силу духу, яку виявляли, захищаючи від німецько-фашистських загарбників рідну землю, спогади про своє героїчне життя.
Тому розповідь кожного ветерана - цінна, її треба берегти і передавати з покоління в покоління, щоб не стерлися в пам’яті нащадків героїчні подвиги учасників, тиловиків Великої Вітчизняної війни, які воювали не заради слави - заради мирного життя на землі.
2 лютого ми відзначатимемо 70-у річницю визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників. За визволення було заплачено велику ціну - захищаючи Борівщину, загинуло близько трьох тисяч воїнів. Їхні імена викарбувані на меморіальних плитах Братських могил, до яких ми приходимо, щоб вклонитися і вшанувати пам’ять людей, які подарували мир нашій рідній землі. Значний внесок для визволення Борівщини зробили учасники Борівського підпілля та партизанського загону під керівництвом П.А. Журавльова. Більшість із них загинули від рук фашистів у жахливих муках, але не зрадили своїх друзів, рідних, сусідів, до останнього подиху вони мріяли про одне - щоб їхня земля була вільною від ворогів, щоб їхні діти, онуки, правнуки жили в мирній, щасливій країні. Героїчно захищала борівчан Сусанна Олександрівна Головіна, яка в роки Великої Вітчизняної війни була лікарем Борівської лікарні. Вона врятувала десятки молодих людей від німецької неволі, видаючи їм довідки про вигадані хвороби. Щоб запобігти масовим вивезенням юнаків та дівчат до Німеччини, вона не побоялася оголосити район тифозним.
Мужньо боролися за мир наші земляки в різних містах, селах, країнах. Більше чотирьох тисяч жителів Борівщини стали учасниками страшної війни, багато з них додому не повернулися.
2013 рік - ювілейний для учасника Великої Вітчизняної війни Іллі Йосиповича Семидоцького. 2 лютого - 70 років з Дня завершення Сталінградської битви, в якій він брав участь, 70 років із Дня визволення його рідної Бо-рівщини, а 2 серпня він святкуватиме 90 років від дня свого народження.
Народився Ілля Йосипович у Боровій. Родина була багатодітною, жили бідно, часто малим хлопчиною доводилося пасти худобу, виконувати іншу, недитячу роботу, тому закінчив лише 6 класів Борівської школи. Після школи вивчився у Харкові на каменяра. По розподіленню потрапив до м. Павлоград - там будували воєнну казарму. Потім почалася війна. Будівельників направили до м. Челябінськ. Його старших друзів забрали на фронт, а він з однолітками залишився будувати воєнний завод. Тут, у Челябінську, Ілля Йосипович пройшов воєнну підготовку, і 2 лютого 1942 року його відправили на війну. Через 2 місяці Ілля Йосипович отримав поранення в ногу, 4 місяці лікувався в госпіталі. Після лікування його направили на навчання, на фронт він повернувся вже старшим сержантом артилерії.
2 лютого 1943 року Ілля Йосипович разом із іншими бійцями святкував перемогу в Сталінградській битві, яка тривала з 17 липня 1942 року. Під час битви Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ. Ця перемога стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України.
У листопаді 1943 року війська І українського фронту генерала Ватутіна, в яких служив і наш герой, розпочали бої за Київ. 6 листопада 1943 столицю України було звільнено. Через кілька днів звільнили Житомир. В результаті січнево-лютневого наступу 1944 року були розбиті німецькі сили під Житомиром, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Корсунь – Шевченківським, Нікополем, Кривим Рогом.
Новий наступ розпочався в березні 1944 року і тривав до травня. В результаті були визволені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам’янець-Подільський. 26 березня 1944 року війська І українського фронту вийшли на кордон з Румунією. Наприкінці серпня 1944 року Румунія була визволена. 8 вересня 1944 року передні частини Червоної армії перейшли Болгарський кордон. У Болгарії війна закінчилася вже наприкінці 1944 року, але Ілля Йосипович служив тут до 1948 року.
Додому Ілля Йосипович Семидоцький повернувся восени 1948 року з численними нагородами: Орденом Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ст., медалями «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною», «За взяття Австрії», «За взяття Будапешту», іменними Подяками за участь у боях від Верховного Головнокомандувача Збройними силами СРСР Йосипа Сталіна. Одразу влаштувався працювати бригадиром у колгосп «Червона Москва». Відповідальний, принциповий, добросовісний - таким його знали всі, хто разом із ним працював. Близько шести десятків років трудового стажу - мабуть, у цьому і є секрет довголіття людини. За участь у Великій Вітчизняній війні, за активну життєву позицію, плідну працю на благо рідної землі в 2011 році Ілля Йосипович першим був удостоєний Почесної відзнаки Борівської районної ради «Борівська слава».
В особистому житті не все складалося добре. На жаль, власних дітей не було в обох шлюбах. Із другою дружиною Ілля Йосипович виховував її сина Віктора, почуття вітчима до хлопця були батьківськими. Він пишався Віктором, коли той став офіцером, служив у «гарячих» точках. Зараз Віктор живе з родиною за кордоном, але людину, яка стала йому батьком, не забуває - телефонує, приїжджає в гості.
Родичів у Іллі Йосиповича багато: в смт. Борова живуть дві рідні сестри - Галина Семидоцька і Варвара Моренко, племінники, племінниці. Він радіє всім, хто заходить до нього у гості, хоча це буває не так і часто: у кожного свої сім’ї, свої турботи.
Тепло зустрів і мене, довго й цікаво розповідав свою життєву історію, перед моїми очима пропливали картини його тяжкого дитинства, юності, жахливі воєнні події, довгі роки роботи на колгоспних ланах… І я відчула гордість, що поруч із нами живуть люди, героїчне життя яких є прикладом для всіх поколінь.
Тетяна ГУНЬКО.
помогут спасти и восстановить зрение, даже если вы постоянно работаете за компьютером.