Общество

ЦЯ БОЛІСНА РАНА – ВІЙНА

ЦЯ БОЛІСНА РАНА – ВІЙНА

veteranПлине час, все далі відносить нас від тих трагічних подій 1941 – 1945 років, що, незважаючи на час, залишаються незабутніми… Незабутніми для тих, хто волею долі став свідком чи учасником Великої Вітчизняної війни. Все менше стає цих людей, тому дуже цінною є будь-яка інформація про війну, особливо, якщо вона почута «з перших вуст», тобто, від людини, яка теж брала участь у визволенні всієї України від фашистів.

 Однією з таких людей, яка живе на Борівщині, у мальовничому селі Бахтин є Ярмак Федір Микола-йович, він залюбки поділився своїми спогадами.                  

- Федоре Микола-йовичу, розкажіть, будь ласка, про Ваше життя до початку Великої Вітчизняної війни.                                                                                                   

- Народився я 1926 року на хуторі Байрак Харківської області в багатодітній родині. Закінчивши чотири класи середньої школи, пішов працювати в колгосп. Так, як всюди панувала бідність, потрібно було допомогати сім`ї. Доводилося виконувати різну роботу: і землю боронувати, і культивувати, і коней  пасти.                                                                                                                    

- А як склалася Ваша доля під час війни?                                                                                              

- Коли в 1943р. війна дійшла і до нас, воювати пішов добровольцем. Бойовий шлях пролягав із фронта на фронт, і усі бої були надзвичайно жорстокими. Після кожного залишалася лише половина особового складу. Важко передати усе словами: снаряди, літаки, всюди гриміло, земля тремтіла. Над  головами свистіли ворожі кулі. Та ми були одержимі єдиною думкою - розгромити ворога, звільнити рідну землю від фашистської навали. У Борках під Харковом я отримав кульове поранення у ногу. Спочатку здалося, що земля стала, як пух, потім - ніби пішов вниз. Важке поранення на довгих шість місяців прикувало до госпітального ліжка. Потім  знову в бій. Багато моїх товаришів уже не було в живих.

 Занурюючись у спогади, Федір Миколайович на мить замовкає: пекуча сльоза не дає говорити.

- В яких військах Ви воювали?                                                                                                            

- Радянські війська крок за кроком просувалися територією України, визволяючи міста та села від німецько-фашистських загарбників. Я воював в артилерійських військах, 585 стрілковий полк, 4 рота. Пригадую гармати вагою у вісім тонн і по 25 кг снаряди, від яких тряслась земля. В 1944 році був направлений до запасного полку в Харків, звідти в Слов’янськ.                                                                                                 

-Які були ваші відчуття 9 травня у День перемоги?                                                                          

-Коли оголосили кінець війни, відчуття були якимись такими невимовними. Ту радість не можна описати.                                                                                                                                        

-Чи був з вами якийсь випадок, який залишився в пам’яті на все життя?              

-Пам’ять тримає безліч страшних епізодів тієї жорстокої війни.   Здається, що я народився в сорочці: і поранення, і коні, що гинули піді мною, але залишався живим.  Та найбільший жах, що я пережив – це  96-тонний кит, що ледве не потопив наш транщик, яким ми з бойовими товаришами майже дісталися острова Уруп.                                                                                                                                        

- Як склалася Ваша доля після закінчення війни?                                                                                                            

- Після закінчення війни військова частина, в якій я служив, отримала направлення на Курильські острови. Там я прослужив з 1946 по 1950 роки артилеристом. Після демобілізації повернувся на Україну, в рідне село. Щоб якось допомогти сім’ї, яка мене чекала, поїхав на заробітки в Петровський район, село Українка, де і познайомився з майбутньою дружиною Олександрою, вона  працювала причепщицею в колгоспі та дуже гарно співала (до речі, співає й досі). 26 лютого 1952 року стали на весільний рушник, і вже 61 рік проживаємо в мирі та злагоді. В ті часи панувала страшна бідність, своїми зусиллями побудували невеличку хатинку та проживали в ній аж доки село не потрапило під канал, усі люди почали переселятися, хто куди.  Ми переїхали в село, де жила Шурина мама. Працювали в колгоспі, я скотарем, Шура-дояркою. Згодом отримали квартиру, де прожили вісім років, а потім переїхали сюди, в с. Бахтин Борівського району і вже близько 38 років живемо тут.  Важко згадувати минулі воєнні роки, - закінчує свою розповідь Федір Миколайович. - Війна - це смерть, жах, руїни. Тож нехай ніхто не зазнає цього горя, а живуть всі у мирі й злагоді.

Бойовий шлях Ярмака Ф.М. був нелегкий і довгий. У тій важкій битві він вистояв і переміг  разом із  усім нашим народом.                                                                   За свої подвиги Федір Миколайович отримав заслужені нагороди.  Це  два ордени Вітчизняної війни та ювілейні нагороди. Працелюбний, він завжди був взірцем у роботі. Має багато відзнак не тільки за бойові заслуги, а й за працю в мирний час.                                                                                                                                    З вірною подругою життя, Олександрою Марківною, виростили 4 дітей (3 дочок та сина),  зараз  мають 10 онуків (7 хлопчиків та 3 дівчинки) та 9 правнуків. Про них вони можуть розповідати  годинами. При цьому їхні  очі аж сяють душевною радістю та теплом.                                                                           Це лише декілька епізодів з тієї страшної кровопролитної війни, дорогами якої пройшли наші сивочолі ветерани. А були вони на той час зовсім молоді. І їм так хотілося жити, любити, бути щасливими. Багато з них не дійшли до світлого Дня Перемоги, багатьох забрала смерть через хвороби, незалічені рани. Але живуть серед нас ветерани  Великої  Вітчизняної.  Низький уклін вам, наші дорогі, за ваш подвиг. Нехай теплою і опікуваною буде ваша старість, а  хвороби і негаразди обходять ваші домівки.

Наталія Василенко.