Гордість нашого села
Зі словом ,,гордість’’ асоціюються такі поняття, як грамоти, подяки, ордена, медалі. На мою думку, ніякі нагороди не виявляють душевної краси. Людей, які заслуговують пошани, дуже багато на землі, але вони нікому не потрібні. Віддавши своє здоров’я на благо держави, несправедливо забуті нею.
Ось про таку людину, яка живе в нашому селі, я і розповім. Це моя бабуся, Костенко Ганна Микитівна, 1935 року народження.
Тяжке дитинство гартувало сильний характер, що й допомогло витримати удари долі. Про батька залишилися дуже смутні спогади: пригортає її з братом до себе міцно-міцно, аж подих перехоплює і хочеться вирватися з таких обіймів, а мама чомусь плакала. Такими були проводи батька на війну. З війни замість батька отримали два повідомлення: «Пропав безвісти». Від нужди та хвороб у сім’ї померло двоє менших братів, залишилися бабуся і старший брат Федір. Мама з рання і до пізня на колгоспній роботі – то худобу доглядає, то буряковий лан поле, не розгинаючи спини, то на своїй корові оре колгоспну ниву, бо колгосп був дуже бідним, техніки не ви-стачало, і колгоспне поле ділили між селянами для його оранки власними коровами. Щоб корови не попадали від непосильного фізичного виснаження, адже вони були єдиними годувальницями, сусіди об’єднувалися і запрягали у плуга по дві корови. Де не витримувала худоба – там жінки та діти заміняли її.
Вся домашня робота виконувалася дітьми. Її основу становив город. В середині літа, відразу після жнив жита, його починали копати лопатами, щоб до морозів устигнути. Город ділили з братом на невеликі ділянки, ширина яких то однією, то другою стороною постійно перемірялася, збільшуючись для протилежної. Після визволення району від фашистів відновила роботу школа.
Дітей різних вікових категорій, 1934 – 1937 рр., зібрали в одному класі, розташованому у погребі колгоспної бригади, забезпечили лавами і керосиновими лампами. Кожній дитині мама купила шкільний набір за 100 рублів, який складався з книжки, саморобного зошита, чорнильниці і ручки з причіпним пером. Мама пошила полотняну сумку з двох відділень – в одному шкільні речі, в іншому – коржики – кукурудзяники. Але всі речі перемащувалися і чорнилом, і пиріжками. Один клас і уроки в усіх одні. Навчання брату давалося легше, але списувати не давав. Школа вносила в життя дітей різноманітність, вони дорожили нею. Бабуся пам’ятає всіх учителів, які були для дітей зразком в усьому. Шевченко Катерина Євгенівна, вчитель української мови, Колісник Марія Федорівна, вчитель історії, математику викладала Стрілець Поліна Яківна і була особливо красива на вроду: розкішне волосся впліталося у довгу – предовгу косу, а стрункий стан обтягувало плаття в клітинку з довгим рукавом.
Інколи привозили кіно. Спочатку було німе, а потім чіпляли радіо – тарілку і озвучували. Грошей на білет не було, їх взагалі не було в сім’ї. Грошовим еквівалентом була картопля. Її обмінювали на їжу, одяг або речі, та це було так рідко. Одного разу бабусі виміняли боти, звичайно, ношені, але це було довгоочікуване єдине взуття, тому й радість була безмежною. Бабуся цілий вечір не випускала їх з рук - все не могла налюбуватися, лягаючи спати, поставила їх на стілець біля ліжка. А на ранок вони зникли. Наревлася бабуся, бо переживала, чи повернуться вони до неї. Справа в тому, що бабусину подругу Анастасію Костенко разом з її взуттям відвезли до районної лікарні складати зламану ногу.
Після семи класів дитинство для бабусі закінчилося. Вона навчається шість місяців в училищі на штукатура і з 1953 – 1958 рр. працює на новобудовах міста Миколаївки Слов’янського району.
Спочатку будували одноповерхові квартали житлових масивів, а потім багатоповерхівки. Шість років у Миколаївці стали для бабусі і хорошою практикою, і набутим досвідом роботи, перетворивши її на майстриню своєї справи. Далі все життя Ганни Микитівни проходить у селі Піски – Радьківські, де працює у будівничих бригадах. Першочерговим завданням було забезпечення населення водою, адже централізованого водопостачання ще не було і проблему вирішували іншим способом - копали колодязі. Бабуся працює у бригаді «Водобуду» по виробництву колодязних кілець, де на той час уже працювали досвідчені майстри – Ратушний Степан Якович, Стрілець Іван Трохимович, Хаустов Роман … . Заготовляли певну кількість форм, в них заганяли арматуру, з щебеня, піску, цементу і води замішували бетон і заливали ним арматуру у формах. Після декількох днів витримки знімалися форми - кільце готове для свого призначення. Кільця відразу розходилися по виритих колодязях. Саме в той час було викопано по селу більше 20 колодязів, частину з них за роки знищили, а більшість і сьогодні є на-дійним джерелом прохолодної і чистої води для односельчан. Забезпечивши село необхідною кількістю водних джерел, виробнича площадка анулювалася і скоро забудувалася переселенцями. Так виріс перший житловий квартал нового села: Волкова В.М. – Гармаш П.М. – Кононенко В.С. Бабуся штукатурила приміщення рибгоспу і житлові будинки для його спеціалістів. Потім бригаду перекинули на будову віку – Червонооскільське водосховище. Бригадиром каменярів був Нужний Максим Федорович, з ним працювали Погрібняк Володимир Михайлович, Погрібняк Володимир, Дубовик Іван Якович. Техніка рила землю, надаючи форму котлованам для рибного господарства, згідно з інженерними кресленнями із вивільненої землі вимощували дві дамби, потужність яких повинна була витримати сотні тисяч кубів води і забезпечити надійний резервуар прісної води для Донбасу. Багато роботи виконувалося вручну. Робітники лопатами – грабарками вирівнювали землю до відповідної висоти і ширини, надаючи їй форму капітальної будови, а потім засипали щебенем і камінням – бутом. Їх привозили платформами по залізниці і були вони таких розмірів, що перекочувалися з місця на місце двома – трьома робітниками, як правило, це були жінки. Жіночою роботою вважалося лопатами – грабарками розвантажувати платформи із щебенем, піском і бутом. Перевозили до місця призначення машинами - самоскидами і тракторами. А тут знову жінки розвантажували, носилками перетягували і засипали цим будматеріалом гори землі майбутньої дамби, а чоловіки рівняли, трамбували, коткували, тобто, доводили об’єкт до досконалості. Ось так моя бабуся з самого першого дня і до останнього будувала водосховище, відоме за межами України своєю чистотою, живописними краєвидами, красивим лісом, що тоне в його берегах.
Давно розпався Радянський Союз, багато організацій села припинили своє існування, а ті об’єкти, що будувала моя бабуся, Костенко Ганна Микитівна, стоять і радують людей, серед них – гордість нашого села і знаменитість всієї України - Червонооскільське водосховище.
Ось так, без особливих подвигів, особисто для мене бабуся стала гордістю. Вона дружина, мама трьох синів, бабуся шести онуків і прабабуся трьох правнуків. Якщо дитинство було важким, юність зіпсована, то нехай старість буде в теплі, затишку та в колі дорогих серцю людей.
Валентина Костенко.
Учениця 6 класу Піско – Радьківської ЗОШ І – ІІІ ст.
