Серце віддавала дітям
Гортаю сторінки старого сімейного альбому…
Із чорно-білих світлин мені посміхається молоде жіноче обличчя. Важко в цій дівчині, сповненій життя і краси, пізнати мою бабусю – Шевченко Надію Семенівну. Саме про неї я хочу написати цей твір.
Народилася моя бабуся 17 грудня 1928 року. У цей день православна церква вшановує пам’ять Варвари Великомучениці. Бабуся завжди говорила, що саме ця дата визначила всю її майбутню долю.
Чотири роки щасливого дитинства пройшли в селі Ришівка, що на Житомирщині. Селянська багатодітна сім’я була бідною, але в ній панували злагода та любов. З маленьких років бабуся відчувала любов до української пісні, бо в сім’ї всі мали чудові голоси і любили співати.
У 1933 році батьки, рятуючи дітей від голоду, змушені були переїхати до села Колісниківка Куп’янського району. З переселенням настали важкі роки. Одного разу біля двору зупинилася машина. Незна-йомі чоловіки вдерлися до хати і наказали батькові їхати з ними. Маленька дівчинка не розуміла значення слів «ворог народу». Але саме вони принесли в сім’ю скруту та горе. Матір вигнали з роботи. Забрали корову, свиней і навіть домашню птицю. Сім’я голодувала. А біля дверей стояли одні великі старі чоботи на п’ятьох дітей. І тільки завдяки матері та небайдужості деяких односельців сім’я вижила і всі діти залишилися живими.
Через чотири роки батька реабілітували. Але його моя бабуся більше ніколи не бачила…
З дитинства моя бабуся мріяла стати вчителем. Шлях до освіти був важким і довгим. Початкову школу закінчила в своєму селі. Щоб навчатися далі, вона проходила кожного дня в село Сенькове декілька кілометрів. Особливо важко було діставатися до школи взимку, коли лежало багато снігу, червоніли від холоду руки та замерзали ноги, взуті у великі братові чоботи. Але діти не скаржилися, а сміялися і жили з піснею.
Коли розпочалася війна і на території Куп’янського району йшли бої, школу ніхто не відвідував. Моя бабуся з матір’ю та багатьма людьми рили окопи, бо чоловіків у селі не було. Залишилися тільки діти та жінки. За свій внесок у перемогу бабуся нагороджена медаллю «Захиснику Вітчизни». Середню освіту вона здобула лише 1950 року, коли їй було 22 роки.
Мрія стати вчителем української мови не залишала мою бабусю. Коштів на навчання не було, тому вона закінчила курси при Харківському інституті вдосконалення вчителів. І лише в 1951 році вступила до Харківського учительського інституту на факультет української мови та літератури. Навчалася на заочному відділенні, бо мала сама заробляти кошти на здійснення своєї мрії.
Професії вчителя вона присвятила понад 36 років свого життя. За ці роки її учнями стали майже всі жителі села Нижче Солоне. Працювала багато: вдень навчала дітлахів, ввечері на неї чекали дорослі школярі. Коли наставав вечір, село затихало і всі відпочивали. Лише в одній хатині горіло світло. Над столом, загорнувшись у хустину, сиділа жінка. Вона перевіряла високі стопи зошитів, писала конспекти уроків, перечитувала книги. Їй майже не доводилось відпочивати. За свою сумлінну працю бабуся має багато Почесних грамот Харківського обласного відділу народної освіти, Борівського районного відділу народної освіти. А в 1982 році її було нагороджено Почесною грамотою Міністерства освіти Української РСР. Але найбільшою нагородою для неї було шанобливе ставлення односельчан, яким вона давала дорогу в життя.
На полицях бабусиної шафи завжди стояли книги українських письменників. Вона захоплювалася творчістю Остапа Вишні, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського. Але най-більше любила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Бабуся часто перечитувала «Кобзар», знала напам’ять багато віршів. Особливо любила поеми «Катерина» та «Наймичка». Свою любов до рідного слова вона передавала нам, своїм онукам, через українські казки, пісні та вірші.
Бабуся в молоді роки була красивою дівчиною з густим чорним волоссям, карими очима. Завжди носила простий, але красивий одяг. Звичайно, в неї закохувалося багато юнаків нашого села, але вона обрала лише одного, високого красивого парубка – мого дідуся. Це кохання стало єдиним на все життя. Разом вони прожили 49 років.
Але і в сімейному житті доля готувала бабусі свої прикрощі. Спочатку довго не було дітей. Потім доля дарувала їм чотирьох діток. Але двоє перших померло відразу після народження. Мій тато став першою дитиною, яка залишилась живою. Тоді бабусі було 34 роки. Через рік народилася дівчинка, моя тітка Оля. Бабуся тішилася довгоочікуваними дітьми і не знала, що через декілька років її знову чекає біда. У 30 років її донька захворіла на онкологічне захворювання. Десять довгих років боролася бабуся за життя своєї доньки, спостерігала, як страшна хвороба повільно і безжалісно «з’їдала» тіло її дитини. Бабуся завжди багато працювала: робота, господарство, хвора сестра, старий свекор, ланки буряків. Але вона була сильною жінкою, завжди залишалася життєра-дісною людиною. До неї приходили за порадою, з проханням написати листа, обговорити політичні проблеми. Та найбільше раділа, коли її вихованці надсилали листівки або заходили привітати та провідати свою вчительку.
І тільки одне зуміло її зламати. Після 10 років хвороби жахливою смертю померла її донька, залишивши чотирнадцятирічного сина. Після цього бабуся втратила сенс життя. Згорблена і змарніла жінка не знімала чорного одягу. Вже через півроку вона померла від такої ж страшної хвороби.
Бабусі вже немає 5 років. Але я часто чую від людей: «Твоя бабуся мене вчила», «Мене вчила Надія Семенівна», «Гарна була вчителька», «Яка вона була красива!» І мене наповнює гордість, адже вона – моя бабуся.
Ольга ШЕВЧЕНКО.
Учениця 11 класу Піско- Радьківської ЗОШ І – ІІІ ступенів.
Если заметили, что с глазами непорядок - купите и радуйте всех ясным взором.
