Минають роки, а біль у грудях б`є і б`є
Герої – це ті, хто залишили на цій землі свій незникаючий слід, ті, пам’ять про кого не згасне через довгі десятиліття. По суті, кожен з нас є героєм… Але тільки за однієї умови – героєм є не той, хто зробив лише єдиний вчинок, гідний пам’яті, а живе за законами доброти, намагається бути корисним людям у будь-якій скрутній ситуації.
Наше село також, я вважаю, може пишатися багатьма людьми, але я для себе виокремила один образ героїчного чоловіка. Це – Косарєв Руслан Валентинович. Упевнена, що ця людина має повне право називатися героєм. Але це право, на превеликий жаль, коштувало йому життя…
Руслан Валентинович героїчно загинув в Афга-ністані. Так, можливо, хтось насмілиться сказати, чому наше українське село вважає його героєм, адже захищав він не українські землі? На мою думку, подібні докори є абсолютно безглуздими. Тут порушується питання не національної належності, а людяності. Хто знає, можливо, його життя врятувало десятки інших…
Мій тато вчився з Русланом Косарєвим в одному класі. «Руслан був тихим хлопцем, скромним. Добре навчався, поганих звичок, на кшталт, куріння, не мав. Одним словом, був порядним юнаком», - каже мій тато. Мабуть, ніхто й не сподівався, що може статися з хлопчиною в майбутньому…
Згодом молодих хлопців узяли до лав армії. Повістку з військкомату отримав і Руслан… Так хлопець потрапив на війну до Афганістану. Але живим вже не повернувся…
Ми можемо забути про це, можемо похоронити болючі спогади разом із тією цинковою труною, у якій спочиває молодий герой. Але чи люди ми тоді? Ми повинні пам ’ятати, повинні пишатися тим, що в нашому селі зростав молодий герой…
Юлія Тертична.
Учениця 10 класу Богуславської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
