Новоріччя 1945-го (спогад)

Війна з Німеччиною ще тривала… До перемоги - довгих 5 місяців. Із змішаним відчуттям виглядали поштарку змарнілі від голоду і турбот жінки. Що принесе війна у своїй сумці? Довго-очікуваного листа від чоло-віка або сина, чи, не дай Бог, «похоронку»?

Тож, спливав 1944-й – передкінцевий рік страшної війни. Я був уже учнем першого класу Шийківської НСШ. Ось і жадані зимові канікули! Сонячного морозного ранку разом з трьома товаришами побіг  я засніженою стежиною до школи. А як же: новорічна ялинка!

Однак, перш ніж розповісти про те незабутнє дійство, хотів би зазначити дещо про дві попередні зустрічі Нового року в моєму рідному селі.

Як відомо, починаючи з 1930-х років, комуністична влада забороняла релігійні свята, в тому числі –різдвяні: ялинку, Святвечір, колядувати, посипати в хатах, вітати господарів з Новим роком. Вважалося те несумісним з радянськими нормами життя. До речі, дітлахи (та й дорослі), як правило, не дуже зважали на ті заборони. З 1944-го все ж офіційно дозволили: сприяли події Великої Вітчизняної, патріотична налаштованість православної церкви.

Дивно, але за часів німецької окупації (початок з липня 1942-початок лютого 1943-го), як свідчив мій далекий родич Олександр Гомон, у шийківській школі була новорічна ялинка. Мабуть, німці вважали справу розгрому СРСР вирішеною і намагалися , так би мовити, «задобрювати» населення захоплених територій. Не треба вбачати в цьому прояв якогось там гуманізму.

З 10 жовтня на Борівщині були навіть відкриті початкові школи. Детально про це знає авторитетний історик нашого краю Лесь Ісаєв, який, базуючись на архівних документах, підготував до друку цікавий матеріал про народну освіту в часи німецької окупації. Будемо сподіватися, що та розвідка побачить світ.

Олександр був тоді підлітком. До війни встиг закінчити два класи. У кінці вересня 1942-го шийківський поліцай Олексій Грабар загадав йому в обов’язковому порядку відвідувати третій клас школи. Олександр  повідав мені і про те, що вчили дітей, до січня 1943-го включно, зважаючи на німецькі вимоги. Так учителі вилучали в читанках і підручниках історії сторінки про Леніна, Ста-ліна тощо.

Завідувачками шийківської і сусідньої монтівської шкіл німецька влада призначила двох місцевих двадцятирічних дівчин з неповною середньою освітою. Не буду називати їхні прізвища, імена, хай про це напише Лесь Ісаєв. Зауважу лише, що спокутувати той гріх (як не як – співро-бітництво з німцями) довелося нашим землячкам кількарічним учителюванням у школах Західної України, наражаючись на смертельну небезпеку в умовах запеклої боротьби бандерівців проти  радянської влади.

Олександр розповідав мені також і про зустріч нового 1943-го під час окупації. За його словами, ялинку(сосну), прикраси до неї і невеликі подарунки були привезені старостою П.В.Сидоренком з німецької борівської управи. Що ж, повторюю, окупанти, збираючись панувати в Україні чи не вічно, не забували про підростаюче покоління своїх майбутніх рабів.

Другий мій земляк, товариш дитинства Олександр Довгополий, старший від мене на рік, пішов у перший клас 1 вересня 1943-го, тобто вже після звільнення Борівщини від окупації, казав, що на новий 1944-й в Шийківській НСШ відбулося свято ялинки, яка була оздоблена тими ж прикрасами, що й 1 січня 1943-го.

Така передісторія Новоріччя 1945-го, на якому пощастило побувати мені, малому. Пригадується велика, переповнена дітьми класна кімната шийківської семирічки, так званої «попової школи» (колись тут мешкав священник Успенської церкви отець Стефан). Висока, до стелі, молода сосна, не ялинка, та все ж!) була увішана стеклярусами, різнокольоровими, великими і малими скляними кулями, в яких віддзеркалювалися наші здивовані й радісні обличчя. Також картонні гірлянди з малюнками різних звірів, птахів, новорічних сюжетів. І, звичайно, ватяний Дід Мороз, Снігуронька. А на вершині –різдвяна зірка.

Як спромоглися зберегти все це у тому лихолітті наші любі вчителі! Школярі заздалегідь підготували новорічний концерт. Головним чином,-декламації байок Л.Глібова, патріотичних віршів про Й.Сталіна, С.Кірова, про піонерів-героїв, про Зою Космодем’янську. Вперше в житті  почув я тоді віршик, який гарно проспівали дівчатка-чотирикласниці. Запам’ятав назавжди:

У лісі, лісі темному,

Де ходить хитрий лис,

Росла собі ялинонька,

І Зайчик з нею ріс.

О снігу, снігу білого

Насипала зима!

Прибіг сховатись

Заїнько-

Ялиноньки нема.

Ішов тим лісом Дід

 Мороз,

Червоний в нього ніс,

Він Зайчика-

Стрибайчика

У торбі нам приніс.

Для мене, як  і для всієї шийківської дітвори, святкування новорічної ялинки було якимось дивом, таємничою феєрією, неначе і реальністю. То був напівсвідомий потяг до чудесного, до культури на фоні воєнного напівголодного існування. Завершувалася та неординарна подія врученням пакуночків з кількома цукерками(«подушечками») і печивом. Справжній делікатес! Нічого смачнішого куштувати мені не доводилося.

Потім  черга Святвечора. Це свято відзначалося в Україні з давніх-давен. І було одним із найулюбленіших. Слід зауважити, що святкування його в пору мого дитинства багато в чому відрізнялося від того, як відзначалося воно колись. Збереглися не всі різдвяні обряди, забулася більшість різдвяних пісень. І все ж свято було пройняте невимовним піднесеним настроєм і залишило в моїй душі якусь приємну часточку.

У сутінки діти йшли до родичів – діда і бабусі, якщо ті жили окремо, до дядьків і тіток, до хрещеного батька і матері. Несли вечерю – кутю і узвар. Дітей саджали за стіл, пригощали домашніми пряниками (хлопчику –коника, дівчинці-бариню). Принесену кутю ставили на покуть, де ікони. Хлопці і дівчата носили по селу різдвяну зірку, колядували. У ніч з шостого на сьоме дівчата гадали на судженого.

Нарешті – Старий Новий рік! Це свято ми, хлопчаки, особливо любили. Ще звечора наповнювали кишені, рукавички зерном. 14 січня утрьох, чотирьох йшли засвіт до сусідів, до родичів посипати. Грюкали у вхідні двері, віконниці, голосно гукали: «Можна посипати?». Ніхто не відмовляв, навпаки, - радо запрошували: «Заходьте!» Біля покуття посипали:

Сієм, вієм, посипаєм,

З Новим роком

поздоровляєм!

На щастя, на здоров’я

Роди, Боже, жито,

 пшеницю,

Всяку пашницю…

З Новим роком!  З новим щастям!

Нас підхвалювали, гладили по голівках: «Молодці!» Давали гроші (зазвичай – мідні копійки), а дехто й цукерки.

Було у моєму довгому, не бідному на події, житті ще багато світлих новорічних святкувань. Як на малій батьківщині – Шийківці і Боровій, так і в Харкові, де мешкав понад трьох десятиліть, також за кордоном – У Франції, Китаї. І завжди згадував оте чарівне, воєнне, перше моє Новоріччя 1945-го, щира поезія якого зігріває серце донині.

Михайло Гомон.